|
Частина 4
* * *
Нижче подаємо текст відозви ОУН, за яку польська влада так жорстоко карала українських націоналістів.
“УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!
По геройськім визвольнім зриві 1917-1921 рр. ми опинилися в неволі. Займанці намагаються стерти нас з лиця землі. Найважчий удар виміряли вони в українську молодь. Всюди позаводили польські, московські, румунські й чеські школи. На Західньо-Українських Землях хочуть ляхи переробити українську молодь на поляків, або бодай вирвати з душі молодого українського покоління почуття ворожости до них і свідомість, що лях – це ворог, що з ним треба боротися.
Але ми не дамо вирвати собі молоді! Наші діти мусять виховатися на вірних синів України, на борців-героїв, а не на покірних рабів і яничар. Отже треба розгорнути рішучу боротьбу за виховання української молоді в українському дусі,– проти польських шкіл, а за українські!
Революційна боротьба проти польських шкіл і учителів і загалом проти польського духа в школах– це тільки частина цілої боротьби українського народу проти польської держави, це тільки один відтинок великого фронту Української Національної Революції! Та це відтинок дуже важний. Бо боротьба проти польського духа в школах – це власне боротьба за виховання української молоді в українському дусі!!! Революційна боротьба за українську школу, це боротьба за українську школу в Українській Державі, за Українську Державу!
Українці! Батьки й Матері! Й Ти, українська молоде! Ставайте до боротьби з ляхами за душу української дитини, за українську школу!
Боротьбу за українську школу мусимо переводити на терені самої школи!!!
В українському селі українська школа !!! Тільки наїзник відібрав нам її, щоби зробити з неї для себе кузню, в якій перетоплював би душі наших дітей ляцькою отруєю і перековував би їх на яничар і рабів.
Це наша школа і ми з неї не сміємо вступитися! Ми мусимо з неї викурити все ляцьке і перемінити її на українську!!! Тому ведіть в мурах школи боротьбу з усім, що ляцьке!
Батьки і Матері!
Хай Ваші діти йдуть до школи і розпочинають там боротьбу за українську школу! Хай зривають зі стін ляцьких богомазів і ляцькі відзнаки, хай чіпляють українські жовто-блакитні прапорці і портрети! Хай видирають з книжок усе, де там про Варшаву і “ойчизну”! Не купуйте польських книжок і про Польщу!
Хай діти виписують на таблиці кличі: “Геть з Польщею! Геть з ляцькою школою! Хай живе Україна! Хай живе Українська школа!”.
Якщо вчитель скаже їм молитися по-польськи, хай моляться по-українськи. Коли загалом говоритиме до них по-польськи, хай заявлять, що тут українська земля і мусить бути українська мова в школах! Хай не відповідають йому!
Якщо вчитель схоче змушувати дітей, батьки хай всі стануть в обороні того, на кого він кинеться!
Під час науки польської мови, історії і т. д. хай не дають діти вчителеві спокійно говорити, хай кричать “геть з ляцькими крулями і Польщею, – ми хочемо вчитися про Україну!”
Коли учитель скаже співати польські пісні, хай діти співають “Не пора…! Ми гайдамаки…!”. Хай говорять тільки по-українськи!!!
Коли вчитель буде викидати поодиноких дітей зі школи, хай діти не вступаються, всі хай стануть в обороні одного!
Коли вчитель Українець (не хрунь), то на годині української мови діти вчаться і відповідають, але наперед виривають з книжок все, що в них про ляхів і заявляють, що про то вчитися не будуть. На годинах польської мови, історії, географії і т.п. заявляють, що ані по … [далі декілька рядків тексту на копії листівки бракує. – авт.] … про Україну і по-українськи. В державних школах, де українська мова навчання, ведіть боротьбу подібно як у тих, де все по-польськи. Бо такі школи, це не українські школи, в них тільки по-українськи вчать того самого, що в ляцьких по-польськи. Тому й у тих школах хай діти поводяться так, як у чисто польських. Хай не дають себе вчити про Польщу і домагаються українського виховання, української історії, вчителя Українця. Діти хай щодня, не зважаючи на заборону вчителя, приходять до школи і продовжають боротьбу!
Хай починає кількох, а навіть один школяр, який скаже вчителеві, що по-польськи вчитися не буде і про Польщу чути не хоче. Він намовить других і боротьба розгориться!
Батьки й Матері!
Ви ведете боротьбу рівночасно з Вашими дітьми!
Повчайте своїх дітей! Ставайте в їх обороні! На громадській і шкільній раді домагайтеся української школи! В день виступу дітей зійдіться з цілого села в однім місці, зробіть віче за українською школою! Проголосіть на ньому бойкот учителя – поляка чи хруня!
Ніхто хай йому нічого не продасть, ніхто хай не поможе в нічому, ніхто хай не впустить в хату. Хто не підчиниться волі громади, того примусити! Проженіть учителя – поляка чи хруня! Як учитель викине дітей зі школи, запровадьте їх туди самі, посадіть у лавки, хай учаться! Як учитель замкне школу – відчиніть її, запровадьте дітей і самі пошукайте собі вчителя Українця, – який вчив би дітей про Україну і по-українськи! Це Ваша школа і зайда не сміє викидати! Геть з ним!
Молоді селяне і робітники!
Хай по всьому селі появляться кличі боротьби за українську школу! Хай на місце ляцької ворони замає на школі український прапор! Хай почує лях-наїзник, що він зайда на нашій землі!
І Ви, українські дівчата! Ви можете зробити в цій боротьбі дуже багато. Беріть поміж себе дітей і навчайте їх, за що мають боротися, заходіть в хати і ширіть кличі боротьби за українську школу!
Україна мала багато славних і завзятих доньок!
Йдіть їх слідами і покладайте своїх рук до боротьби з наїзниками наших земель!
Геть з ляхами, москалями, румунами і чехами!
Геть з ляцькою школою!
Хай живе боротьба за виховання української молоді в українськім дусі!
Хай живе Українська Національна Революція!
Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!
Львів – Город, вересень 1933 р.
КРАЄВА ЕКЗЕКУТИВА
ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ”
Аналіз тогочасних архівних матеріалів показує, що розповсюдження націоналістичних листівок на Стрийщині набуло справді широкого розмаху. Для прикладу подаємо в перекладі з польської ще один документ:
“Розповсюдження листівок ОУН
в церкві в Лукавиці Нижній
Рапорт
Внаслідок отримання достовірної інформації про розкидання листівок ОУН в часі служби Божої в церкві 7 січня 1934 року в Лукавиці Нижній я провів попереднє розслідування і переконався, що:
Дня 7. 01. 1934 невідомий виконавець розкинув з хорів коло 7-ої години під час служби Божої в церкві значну кількість листівок ОУН, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку Біласа і Дмитра Данилишина, одночасно взиваючи до боротьби проти поляків. Виконавець кинув ці листівки з хорів на людей в кількості біля 30 штук, котрі люди, а переважно жінки, позбирали і взяли з собою.
В ході розслідування я з’ясував, що на хорах в цей час перебувало біля 40 осіб, а між ними був дяк Павло Гошовський, його товариш Шпіцер Василь і Іван Янів – всі з Лукавиці Нижньої, і щодо них я отримав достовірну інформацію, що вони були розповсюджувачами цих листівок. На підставі цієї інформації проведено у них і їх родин дня 11. 01. 1934 р. обшук домашній і особистий, під час якого не знайдено ані достатніх доказів, ані листівок.
В одного з підозрюваних Павла Гошовського знайдено в шухляді його столика 1 примірник під назвою “Загальний нарис історії України – вступ”, який походив з читальні “Просвіти” в Конюхові.
Підозрюваний Павло Гошовський народився 1. 3. 1912 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Романа і Рузі, з дому Янів, 1 кляса загальної школи і курс диригентів співу, виконує в церкві функції дяка, без маєтку, при родичах, не суджений. Про обставини розкидування листівок повідомив: – в хвилі, коли листівки скинуто з хорів, він підіймався на хори, де вже було біля 40 осіб молоді й дітей, і нічого не бачив. Він не знав, що листівки були розкидані, аж поки не вийшов з церкви. Змісту листівок не знає, оскільки не бачив їх і не читав, сам же своєї участі у розповсюдженні листівок не визнає.
Підозрюваний Василь Шпіцер народився 25. 11. 1908 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Олекси і Рузі, з дому Одинак, парубок, кравець, при родичах, греко-католик, 2 класи загальної школи, не суджений. Повідомив, що в критичному часі був на хорах з іншими хлопцями, але не бачив і не знає, хто з хорів скинув листівки. Він же до чину не признається і твердить, що про розкидані листівки дізнався лише після того, як вийшов з церкви, від інших хлопців. Змісту листівок не знає, оскільки їх не читав.
Підозрюваний Іван Янів, син Стефана і Настуні, народився 1912 року в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, греко-католик, 1 кляса загальної школи, парубок, рільник, не суджений, без маєтку, при родичах.
Повідомив, що в часі, коли були кинуті листівки, був на хорах, однак, хто їх кинув, не бачив, сам до чину не признається, листівок не читав і змісту їхнього не знає.
Вище названих за браком доказів вини з-під арешту звільнено.
Листівок, що були розкидані, я не зміг знайти, бо люди, як я дійсно переконався, після принесення додому і ознайомлення зі змістом, їх знищили.
В ході слідства не вдалося встановити виконавця цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН.
Жулин, дня 11. 1. 1934
Комендант постерунку поліції польської
Новак Якуб”
Розмах роботи ОУН в Західній Україні під керівництвом тодішнього крайового провідника Степана Бандери серйозно непокоїв польський окупаційний режим. Після вбивства 15 червня 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, одного з організаторів пацифікації 1930 р., почалися масові арешти. 5 липня 1934 р. на Поліссі – у Березі Картузькій біля Бреста відкрито концентраційний табір, де ув’язнювали українських патріотів. Одними із перших, у липні 1934 р., туди потрапили Володимир Тимчій та Микита Опришко (звільнений вперше 17-18 жовтня 1934 р.). Про це йде мова у збірнику “Стрийщина”:
“14 липня 1934 р. приносить “Думка” першу листу діячів, висланих до польського Дахав – Берези Картузької. Вісім передових громадян стрийської землі пішли першими в концентраційний табір: землемір інж. Михайло Кравців, магістр права Гриць Барабаш, студент Володимир Тимчій і Микита Опришко зі Стрия, Микола Бігун зі Журавна, Степан Мочульський з Миколаєва, Андрій Данчевський з Надітич, студент Мригут з Жидачева. Два дні пізніше погнали за ними й співробітника “Думки” студента П. Дмитришина”.
У березні 1935 року В. Тимчія випустили, але у травні він знову опинився в Березі. У книзі про цей табір Володимир Макар згадував: “У червні привезено вдруге до Берези звільнених у грудні 1934 або в березні 1935 – сл. п. Володимира Тимчія, Ярослава Пришляка і ще мабуть когось. Вони вибігли з “ремонту” до раннього рапорту такі усміхнені, немовби зустрічали дорогих друзів на курорті”. Загалом у цьому концтаборі В. Тимчій пробув близько сімнадцяти місяців. Вийшов звідти 17 січня 1936 р. разом з Олександром Буслом (відбув 6 міс.), Юліаном Боднарчуком (5 міс.), Микитою Опришком (2 тижні, перед тим – 4 міс.), Іваном Климівим (4 міс.) серед 12 з останніх 28 українських в’язнів.
Масові арешти українців, підозрюваних у членстві в ОУН чи “антидержавній” діяльності, зокрема всієї Крайової Екзекутиви на чолі з С. Бандерою, розладнали організаційну мережу. За її відбудову взялися стрияни – Олекса Гасин (вийшов із в’язниці 24. 08. 1934 р.), Микола Кос та Осип Грицак – заступник референта розвідки КЕ ОУН Олександра Пашкевича-“Тома”. Незадовго до свого арешту Пашкевич передав Грицакові на зберігання зашифровані списки всього членства в Краю та шифр. За словами О. Грицака, сам він став референтом розвідки, М. Кос – організаційним референтом, а О. Гасин-“Сук”-“Вовк” був “покликаний на провідника КЕ ОУН”.
Гасин Олекса (Олександр), син Івана і Катерини (псевд. “Вовк”, ”Дор”, ”Лицар”, ”Сук”, ”Чорнота”; 18. 07. 1907, с. Конюхів Стрийського р-ну Львівської обл. – 30. 01.
Після арешту О. Гасина в кінці 1934 р. та О. Грицака у січні 1935 р. керівництво Крайовою Екзекутивою за посередництвом М. Коса і розпорядженням представника ПУН Анни Чемеринської перебрав ще один стриянин – Лев Ребет-“Кіл”.
Ребет Лев, син Михайла і Катерини (псевд. “Кіл”, “Левко”, “Лисий”; 3. 03.
Він відновив діяльність КЕ ОУН, щоправда, звузивши її до вишкільної і пропаґандистської. Ця обставина, а особливо усунення від керівної роботи деяких провідних членів організації (О. Гасина, О. Грицака, Д. Грицая, О. Пашкевича, Я. Стецька, Р. Шухевича) згодом стало причиною серйозних суперечностей між революційно налаштованим активом та поміркованим Крайовим Провідником.
Вийшовши з Берези Картузької, В. Тимчій активно включився у підпільну роботу.
Однією із важливих форм діяльності ОУН в напрямку національного виховання українців було вшанування полеглих героїв. Майже у кожному селі були висипані високі символічні могили, біля яких 1 листопада або на Зелені Свята відправляли панахиди, виголошували патріотичні промови, вшановуючи пам’ять полеглих героїв.
У центрі уваги української націоналістичної молоді завжди був військовий меморіал на горі Маківці, яка упродовж 60 днів 1915 р. була непереборною твердинею української землі, що її від російських військ обороняли Українські Січові Стрільці, виявляючи при цьому чудеса героїзму та мужності. Переможні бої на Маківці відразу стали символом незламності українського вояцтва та волелюбності українського народу. Полеглі у боях Січові Стрільці були поховані у спільній могилі, яку дбайливо доглядали українці, насамперед пластуни Стрийського та Львівського кошів. Щороку влітку Маківка була місцем урочистих святкувань перемог українського війська, на які сходилися тисячі українських патріотів, мешканців навколишніх сіл. Фактичним організатором цих святкувань була Організація Українських Націоналістів.
В середині 1930-х років намагалися активізувати діяльність західно-українські комуністи. Це було спричинене двома основними факторами: 1) зростання національної свідомості українців в Галичині і на Волині та впливів на них ОУН серйозно непокоїло Москву, аґентурою яких була Комуністична партія Західної України (КПЗУ); 2) самі комуністи, які у 1920-х рр. мали деякий, хоч і дуже незначний, вплив на знедолене населення, тепер його стрімко втрачали через широкомасштабну і всеохопну роботу ОУН. КПЗУ вирішила провести свою провокаційну акцію на святій для українців горі Маківці, проте відразу отримала рішучу відсіч.
Ось як описує цю подію Григорій Дем’ян:
“А на Маківці в 1936 році, під час промови одного з членів ОУН про необхідність продовження боротьби за відновлення Української Самостійної Держави комуніст-єврей Г[ершт] Пона підло з-поміж гурту селян вигукнув “ганьба”, але другого слова вже докінчити не встиг. Упав під ударами палиць обурених людей. Польська поліція почала стріляти, щоби викликати паніку. Якась частина неорганізованих селян кинулася втікати. Московський аґент і провокатор опинився під ногами… Певна річ, що він був покараний не за свою національність, а за цинічний протиукраїнський виступ. Зрештою, в ті хвилини ніхто не цікавився його походженням. Люди одностайно зреаґували в такий спосіб на його брутальний і злобний вчинок. […] Події 1936 року на Маківці зайвий раз показали, що комуністи є найманцями Москви і Варшави, прямо виступають проти визволення України від іноземного панування, мало того – прагнуть увіковічнити найжорстокіший різновид колоніального режиму – російсько-більшовицького”.
Організатором спротиву комуністам був актив стрийської округи ОУН, яку тоді очолював Олекса Гасин, і в якій найактивнішу участь брав Володимир Тимчій. Події на Маківці стали для польської поліції черговим приводом для арештів, часто необґрунтованих. Зберігся рапорт від 19 серпня 1936 р. слідчого відділу попереднього розслідування, в якому подано прізвища перших чотирнадцяти заарештованих в цій справі:
Опришко Микита, син Дмитра і Катерини, нар. 4. 04. 1911 р. в Грабівці;
Дмитришин Петро, син Олекси і Рузі, нар. 15. 06. 1910 р. в Станкові;
Тимчій Володимир, син Івана і Марії, нар. 28. 10. 1911 р. в Грабівці;
Яворів Василь, син Петра і Розалії, нар. 31. 03. 1912 р. в Стрілкові;
Яворів Гриць, син Петра і Розалії, нар. 11. 02. 1914 р. в Стрілкові;
Ковальський Василь, син Петра і Розалії, нар. 12. 02. 1915 р. в Стрілкові;
Шваб’юк Іван, син Миколи і Вероніки, нар. 30. 05. 1909 р. в Жижаві (Слобідка);
Шваб’юк Осип, син Миколи і Вероніки, нар. 18. 05. 1912 р. в Черниці;
Саварин Володимир, син Федора і Юстини, нар. 5. 12. 1913 р. в Дулібах;
Саварин Іван, син Феода і Теодозії, нар. 15. 06. 1911 р. в Дулібах.
Козак Дмитро, син Микити і Парані, нар. 21. 9. 1910 р. у Верчанах;
Ключник Василь, син Михайла і Катерини, нар. 11. 10. 1907 р. в Лотатниках;
Мірчук Петро, син Юрка і Явдохи, нар. 26. 06. 1913 р. в Добрівлянах;
Коркуна Дмитро, син Теодора і Маланки, нар. 21. 07. 1912 р. в Добрівлянах.
У постанові від 28 вересня 1936 р. окружного судового слідчого знаходимо прізвища й інших заарештованих: Йосип Шило, Адам Камінка, Еміль Масний, Стефан Багрич – усі з Верхнього Синьовидного, Мирослав Сивиків з Жидачева, Теодор Галема з Гребенова, Стефан Сунак, Петро Ткач, Ігор Пилипишин – з Братковець, Теодор Норичка, д-р Ярослав Малиняк, Володимир Садовський, д-р Стефан Булак, Володимир Бичкович, Василь Середяк – усі зі Сколього, Теодозій Охримович та Іван Сенів – з Завадова, Петро Паращак з Грабовець, Іван Маркус з Жулина, Тимко Шиманський з Братковець, Григорій Пеленичка, Стефан Шома, Микола Шома, Стефан Галадза, Володимир Барабаш, Юрій Барабаш, Михайло Барабаш, Микола Дубин, Іван Андріїв, Олександр Романишин, Григорій Рошко – усі з Конюхова, Олекса Чайка з Фалиша, Микола Бардинський з Заплатина, Йосип Шестакович з Головецька… Далі текст нерозбірливий – усього 68 осіб.
Більшість з тих, хто був заарештований, незабаром вийшли на волю. В. Тимчія безпідставно протримали за ґратами понад чотири місяці і випустили з в’язниці у Стрию аж на початку січня 1937 р.
Після виходу з ув’язення Володимир Тимчій-“Лопатинський” відразу ж поринув у роботу в ОУН як організаційний референт окружної Екзекутиви. В той час (від 1936 р.) окружним провідником Стрийщини був Мирослав Тураш-“Грабовський”, до Екзекутиви входили також Микита Опришко-“Медвідь”, Петро Мірчук-“Залізняк” та ін. Ще раз В. Тимчія затримали у серпні 1938 р. разом із Михайлом Данилківим, Осипом Каратницьким, Іваном Корчинським, Іваном Хандоном та іншими. І. Корчинського та І. Хандона звільнили з ув’язнення аж у листопаді 1938 р.. Можливо, трохи швидше вийшов на волю В. Тимчій. Вже 9 листопада 1938 року він став студентом правничого факультету Львівського університету.
ПЕТРО ДМИТРИШИН
Вірним побратимом Володимира Тимчія у боротьбі за свободу України був станківчанин Петро Дмитришин, який згодом став його шваґром. Він зростав і мужнів під впливом свого старшого товариша і земляка Михайла Кравціва – патріота і громадського діяча, члена УВО і ОУН, який вніс великий вклад в становлення і розвиток ОУН на Стрийщині (див. Додатки). Змалечку Петро виявляв великий потяг до навчання, тому батьки віддали його до Стрийської ґімназії. Особливо захоплювався літературою і в ґімназійні роки пробував писати вірші та оповідання. Після матури Дмитришин став постійним співробітником часопису “Стрийська Думка”, до якого подавав передові статті на суспільні й політичні теми, оповідання та новели, навіть вірші.
Петро був членом Юнацтва ОУН, а з 1931 року став членом ОУН. Увесь свій час, сили і здібності віддавав для національного і духовного піднесення Стрийського повіту і рідного села.
Вперше П. Дмитришина за націоналістичну діяльність заарештували 1934 року. Як видно з матеріалів судової справи II Ds 1466/34, прокурор окружного суду в Стрию 13 липня 1934 року вніс подання про порушення і провадження слідства проти Петра Дмитришина, Гриця та Василя Яворівих, Івана Столяра, Олекси Чайки, Маркіяна Зварича. Їх звинувачували в тому, що усі вони “в Стрілкові, Фалиші, Станкові і Довгому, останнім часом, беручи участь в організації під назвою “Організація Українських Націоналістів”, яка прагнула через пропаґандистську діяльність, нагромадження зброї та організацію актів саботажу і терору до відриву від Польської Держави південно-східних воєводств, ввійшли в порозуміння з іншими особами з метою відриву від польської держави частини її території…” Тоді ж Петра Дмитришина звинуватили у складанні, переховуванні та розповсюдженні антидержавних відозв та виголошуванні рефератів антипольського змісту.
Слідство в цій справі затягувалося, і 19 листопада 1934 р. прокурор окружного суду в Стрию звертається до судового слідчого з черговим клопотанням про з’ясування додаткових обставин, зокрема просить здійснити:
“А/ детальний допит звинувачуваного Петра Дмитришина стосовно такого:
1) чи має і які арґументи, що реферат “Воєнні алярми” отримав від Юліана Гошовського, який перебуває в Німеччині;
2) чи звинувачуваний виголосив реферат під назвою “Воєнні алярми”, де і коли?
3) чи звинувачуваний виголосив реферат під назвою “Іван Франко – український Мойсей”, де і коли?…
Прошу про швидке погодження цього клопотання, оскільки Петро Дмитришин перебуває в ув’язненні понад 5 місяців.
Підпрокурор району ІІ-го”.
Невідомо, скільки часу ще тривало слідство, проте після звільнення з ув’язнення в 1935 році П. Дмитришин продовжує активну громадську і політичну діяльність. Він налагоджує роботу ОУН у Стрию та навколишніх селах, багато працює з молоддю, готуючи нове поповнення для організації.
Петро, якому щойно виповнилося 25 років, багато часу віддавав роботі з дітьми і підлітками у своєму рідному селі Станкові. Окрім різноманітних культурних заходів, що проводилися під егідою “Просвіти”, Дмитришин навчав дітей політичної грамоти. Насамперед, знайомив їх з “Устроєм Організації Українських Націоналістів”, в одному з розділів якого подано вимоги до членів ОУН:
1) Членами Доросту ОУН можуть бути українці (-ки) у віці 8-15 років.
2) Членами Юнацтва ОУН можуть бути українці (-ки) у віці 15-21 років.
3) Членами ОУН можуть бути українці (-ки), яким сповнився 21 рік життя.
4) Кожний бажаючий вступити в ОУН подає до одного з відділів писану заяву з порукою двох дійсних членів ОУН.
5) Новий член про
24 січня 2011
Частина 5
* * *
Постанова
Окружний судовий слідчий в Стрию дня 28 вересня 1936 року
згідно з поданням прокурора окружного суду в Стрию
від 28 вересня 1936 II.Ds. 698/36
постановляє
розпочати слідство відповідно до ст. 263 к. п. к. проти:
1) Микити Опришка, син Дмитра з Грабівця, за звинуваченням в злочині за ст. 97 § 1 к. к. […]
2) Петра Дмитришина, син Олекси зі Станкова,
[…]
9) Володимира Тимчія, син Івана з Грабівця,
[…]
В справі звинувачуваного Дмитришина Петра, який підозрюється в належності до Організації Українських Націоналістів, інформую, що він виявив свою діяльність в 1933 році, коли був арештований за звинуваченням в розповсюдженні листівок ОУН. Від того часу він постійно контактував з чільними членами ОУН, зокрема, на підставі достовірної інформації, в 1935 році він став комендантом відділу ОУН в Станкові. З часу, коли звинувачуваний Дмитришин став керівником Українського Студентського Товариства, як показує інформація, він почав більшою мірою виявляти свої націоналістичні погляди, які збігалися з програмою ОУН.
Зокрема, звинувачуваний Дмитришин під час зібрання, влаштованого 19. 01. 1936 р. усіма українськими легальними товариствами, в якому взяли участь 300 осіб і священик мітрат Базюк зі Львова – виступив від імені націоналістичної молоді з пропозицією, щоб під час банкету не подавати до столу алкогольних напоїв. Ця пропозиція викликала незадоволення серед поважних персон української спільноти, внаслідок чого Дмитришин разом з молоддю націоналістичних поглядів демонстративно покинув залу, в котрій відбувалася зустріч.
Про те, що підозрюваний Дмитришин є членом ОУН, свідчить факт затримання його за звинуваченням в розповсюдженні відозв ОУН в 1933 році, а потім і факт, що під час обшуку, проведеного постерунком в Братківцях у зв’язку з інцидентом на Маківці, знайдено в нього брошуру під назвою “Боротьба за душу української дитини”, видану в 1933 р. Організацією Українських Націоналістів. Брошуру цю подаю як додаток № 4. (Зазначаю, що брошура та була видана в зв’язку з антишкільною акцією, що мала місце в 1933 році.)
Інші записки і реферати, знайдені в звинувачуваного Дмитришина, переконливо характеризують його діяльність і погляди, зокрема, ось що свідчить лист, написаний Дмитришиним до Проця, в котрому звучить думка: “тепер я самітний селюх, запряжений в тяжкий віз поважної народної праці, не мав часу думати про себе … Батьківщина в неволі. Інколи згадав лише, що я одинокий, що немає кому розкрити свого серця … і тоді прилітало дороге ймення – Бронця … Я пізнав її на стрілецьких могилах. Відтоді вона не раз мене поздоровляла … І відтоді щораз глубше, щораз – то глубше отсе золоте кучеряве дівча западало мені в душу.” Лист цей подаю як додаток №5.
Особливо звертаю увагу на наступні реферати, частина яких написана звинувачуваним Дмитришиним, частина – його товаришами, котрі також свідчать про діяльність і погляди звинувачуваного Дмитришина, зокрема: дод. 6/. реферат Дмитришина з 1935 р. під назвою “Значіння школи і освіти в житті народу”; дод. № 7/. – реферат з 1930 р. під назвою “Вс. вечірня звичаєва картина”; дод. № 8/. під назвою “Іван Франко – український Мойсей”; дод. № 9/. під назвою “Загальний нарис історії України і другого десятиліття від могутнього зриву української нації”; дод. № 10/. поіменований “Ще як світ світом не бувало у нас тут святенька того” – реферат від 2. 11. 1935 р; дод. № 11/. – від 1. 11. 1935 р. під назвою “Першого листопада”; дод. № 12/. під назвою “Герої чину і посвяти”, від 29. 1. 1935 р.; дод. № 13/. під назвою “В роковини великого пророка”, виголошений 19. 4. 1936 р. у Верчанах і 17. 5. 1936 р. у Жираві; дод. № 14/. під назвою “Українське студенство колись, сьогодні і в майбутньому” з дня 15. 12. 1935 р.; дод. № 15/. під назвою “В 16 роковини геройського безумства” з дня 27. 1. 1934 р.; дод. № 16/., який складає один зошит в зелених обкладинках, в якому знаходяться такі реферати: 1/. починається зі слів “Мова рідна, слово рідне”, 2/. “У Києві дзвонять дзвони” – реферати ті походять з дня 22. 1. 1936 р.; дод. № 17/. складає брошуру під назвою “Короткий нарис націоналізму” автора О. Обуховича.
Окрім того, у звинувачуваного Дмитришина знайдено 2 реферати, написані рукою Юліана Гошовського, зокрема: дод. № 18/. під назвою “Новий середник локомоцій [засіб пересування. – В. Я.] Цепелін на шинах”; дод. № 19/. під назвою “В погоні за винаходами”; дод. № 20/. містить вірші, писані Дмитришиним до дня 20. 9. 1934 р., ймовірно коли він перебував в ув’язненні у зв’язку з вбивством міністра Пєрацького. Дод. № 21 містить текст промови, виголошеної Дмитришиним під час похорону Ярослава Барабаша, котрий помер внаслідок отриманих ран під час подій у Верчанах, що мали місце в дню 12. 7. 1936 р., і саме та промова спричинила інцидент в дню 2. 8. 1936 р.
Також під час обшуку органами поліції в Братківцях знайдено в Дмитришина 1 барабанний револьвер, котрий передано до Повітового Староства в Стрию разом з повідомленням проти Дмитришина щодо нелегального зберігання зброї.
На допиті звинувачуваний Дмитришин Петро пояснив, що брошурку під назвою “Боротьба за душу української дитини” знайшов 3 роки тому перед порогом свого дому, і підкинута вона була йому незнайомою особою. Те, що він є власником брошурки, того зовсім не боїться, оскільки один екземпляр можна йому мати. В процесі його допиту стосовно згадуваної брошурки, в певний момент перед слідчим попереднього розслідування Аргасінським висловився, що її отримав, а на запитання від кого її отримав, він розгубився і відповів, що “отримати і знайти – в тім нема ніякої різниці”. Коли звернуто увагу Дмитришинові, що в 1933 р. у нього було проведено обшук і тоді тої брошурки у нього не знайшли – Дмитришин цього факту не міг пояснити, як і з’ясувати, коли став власником тої брошурки – перед чи після обшуку, здійсненого у нього в 1933 р.
Стосовно знайденого при особистому обшуку Дмитришина револьвера, він пояснив, що знайшов його 13. 8. 1936 р. в кущах коло години 18-ї, коли повертався додому. Кущі ті знаходяться за мостом з правого боку, як веде стежка в напрямі Миртюків.
В процесі допиту Дмитришина щодо револьвера – Дмитришин сміявся, кажучи, що влада й так в те не повірить, бо револьвер знайшов саме тоді, коли після верчанських подій відчуває загрозу з боку комуністів, оскільки доходили до нього чутки, що за промову, яку виголосив у Верчанах, а її текст представлено панові Судовому Слідчому 28. 9. п. р. до верчанської справи – комуністи мають намір його знешкодити.
Стосовно підозрюваного Ключника Василя місцевий Слідчий Відділ володіє інформацією, що він від 1935 року виконує функції коменданта Районової Станиці ОУН в Лотатниках Стрийського повіту і підтримував він тісні контакти з підозрюваним Дмитришиним Петром, і контакти ті відбувалися в домівці Українського Студентського Товариства в Стрию
[…]
Стрий, дня 29-го листопада 1936
Додатків 27,
при цьому дод. 1 і 2 – це два відбитки фотографічні, запропоновані Городянином, а дод. № 3 – відбиток фотографічний Мирослава Завицького і тов.
Аргасінський Сатурнін,
слідчий відділу попереднього розслідування
* * *
Нр. II.Ds: 698/36.- Стрий, дня 22 травня 1937 р.
Звинувачувальний акт
проти:
1/. Петра Дмитришина;
2/. Теодора Галема;
3/. Василя Ключника, звинувачуваних в здійсненні злочину за ст. 97 §1 к. к. […] в тому, що в часі від початку 1935 року до літа 1936 на терені стрийського повіту, беручи участь в організації під назвою “Організація Українських Націоналістів”, яка прагнула через пропаґандистську діяльність, нагромадження зброї та організацію актів саботажу і терору до відриву від Польської Держави південно-східних воєводств, увійшли в порозуміння з іншими особами з метою відриву від Польської Держави частини її території.
Дії ті складають злочин за ст. 97 §1 к. к.
На підставі ст. 26 §1 к. п. к. і 280 к.п.к., ст. 3 §2 plw. к. п. к. і 20 p. w. k. k. справа підлягає розгляду через Окружний Суд в Стрию за участі присяжних.
Обґрунтування
Організація Українських Націоналістів, скорочено ОУН, є революційною нелегальною організацією, що охоплює своєю діяльністю південно-східну територію Польської Держави.
Завданням цієї організації є виховати українське суспільство в дусі українського націоналізму з погляду ідеологічного, як і в дусі націоналістично-революційному з погляду політичного, а особливо прагнути до відриву від Польської Держави південно-східних земель через терор і організацію актів саботажу.
Висновки проведеного розслідування вказують, що звинувачувані Петро Дмитришин, Теодор Галема і Василь Ключник до часу їх арешту були членами ОУН, доказом чого є зізнання ряду нижче поіменованих свідків, оперті як на опосередкованих відомостях, так і на власних спостереженнях, а також на їх публічній діяльності на терені стрийського повіту та загальній поведінці, а особливо вилучені в звинувачуваних під час обшуку нелегальні брошури, реферати і записки, написані в націоналістичному дусі.
Щодо звинувачуваного Петра Дмитришина, то з зізнань свідків Сатурніна Аргасінського і Евгеніуша Кордиса, опертих на записках і рапортах Слідчого Відділу П. П. в Стрию, випливає:
- що звинувачуваний Петро Дмитришин в 1933 році підозрювався в розповсюдженні листівок ОУН в Станкові, внаслідок чого з того часу підозрювався в причетності до ОУН;
- що зустрічався з особами, підозрюваними в причетності до ОУН;
- що в 1935 році Слідчий відділ П. П. в Стрию отримав достовірну інформацію з кількох джерел, що звинувачуваний Петро Дмитришин виконує функції коменданта сільського відділу ОУН в Станкові, а також функції заступника районового коменданта ОУН в Стрілкові;
- що звинувачуваний Дмитришин постійно перебував у приміщенні товариства українських студентів в Стрию і брав активну участь в організації студентів, – а праця його полягала у виголошенні ряду рефератів в націоналістичному та антидержавному дусі;
- що звинувачуваний Дмитришин в 1935 році на зібранні студентів прилучився до тої групи, що виступила проти Польської державності;
- що 22 січня 1936 року виголосив він чергову антидержавну промову в зв’язку з святкуванням річниці проголошення незалежної України;
- що 6 лютого 1936 року в приміщенні студентського товариства висловився за бойкот українського спортивного клубу “Скала” через те, що цей клуб увійшов до P. Z. P. N, що з його ініціативи покарано тих студентів, котрі брали участь в забаві, організованій пізніше цим спортивним клубом;
- що проводив він акції серед студентів щодо протидії “Новій Школі”, стверджуючи, що правління тої школи провадить політику угодовства;
- також, що з його ініціативи в 1931 або 1932 році відбулась панахида на гробі Степана Охримовича – знаного діяча і члена ОУН;
- окрім цього, що всі відповідні промови виголошував він у націоналістичному дусі.
З показів свідка Якуба Новака, коменданта П.П. в Братківцях, випливає, що в листопаді 1935 року, після вступу на свою посаду, свідок довідався від попереднього коменданта Куявського, що звинувачуваний Дмитришин є чинним членом ОУН, а в червні 1936 року свідок отримав конфіденційну інформацію з 2 джерел, що звинувачуваний Дмитришин в 1936 році в Станкові організував сільський відділ ОУН, котрого сам був комендантом. Також з зізнань цього свідка, які грунтуються на власних спостереженнях, випливає, що звинувачуваний Дмитришин часто ходив до Стрия, де перебував в приміщенні студентського товариства, а також, що зустрічався з особами, підозрюваними в причетності до ОУН, зокрема з Грицем Яворівим зі Станкова, Теодором Сунаком з Братківців та Юлією Дудою з Фалиша.
З показів свідка Яна Цисляка, ст. пост. П. П., випливає:
- що звинувачуваний Дмитришин з 1931 року розвинув жваву націоналістичну діяльність;
- що з 1932 року в аматорській виставі, граючи роль Тараса Шевченка в читальні “Просвіти” в Станкові, виголосив неіснуючі в тексті слова “Україна мусить жити і повстати” ;
- що в 1935 році був він підозрюваним в розповсюдженні листівок ОУН.
З показів цього свідка, опертих на секретних відомостях, випливає, що звинувачуваний Дмитришин брав декілька разів участь в урочистостях на Маківці, які проводились на честь полеглих там у війні українських стрільців, і сам керував тими урочистостями; що був комендантом відділу ОУН в Станкові і Фалишу. Також з показів свідка, які грунтуються на власних спостереженнях, випливає, що звинувачуваний Дмитришин часто зустрічався з особами, підозрюваними в причетності до ОУН, зокрема з Олексою Чайкою, Стефаном Щапаком з Фалиша, Василем і Гринем Яворівими та Іваном Столяром зі Станкова.
[…]
Стосовно речових доказів, вилучених у звинувачуваного Дмитришина – експерт Йозеф Хожевський зробив такий висновок:
а/. брошура під назвою “До боротьби за душу укр. дитини” (дод. 4) є офіційним виданням закордонного керівництва ОУН і була випущена в Чехословаччині, звідки до Польщі переправлена нелегальним шляхом. Брошура містить цілий ряд висловлювань антидержавного характеру;
b/. лист укр. мовою до Н. Проця (дод. 5) має інтимний зміст, та характерний зізнанням автора в тому, що заприсягнувся до поважної народної праці, оскільки “вітчизна в неволі”;
c/. реферат за № 6/. містить текст промови перед делегатами повітової централі “Рідної школи” в Стрию 20.10.1935 на святі цього товариства. Реферат містить цілий ряд висловлювань, котрі свідчать, що автор є крайнім українським сепаратистом, не визнає існуючого в Польщі стану і становища українців та закликає слухачів “до науки” з тією метою, щоб стати колись в колі вільних народів.
d/. машинопис українською мовою на 5 аркушах, що містить 2 твори під назвами “В свят-вечір” та “Два нічліги” (дод. 7/.). Зміст другого твору “Два нічліги” намагається викликати відразу до польського народу;
e/. текст реферату на честь українського поета Івана Франка (дод. 8/.) витриманий в народово-українському дусі, а метою референта є нагадування слухачам, що вони перебувають в неволі і їх обов’язком є вишукати всі ті цінності, які повинні поставити український народ в коло вільних народів;
f/. рукопис українською мовою (дод. 8а/.) містить реферат на честь укр. поета Осипа-Юрія Федьковича. В цьому рефераті трапляються висловлювання антидержавного характеру, наприклад: “хоча земля українська давно розчвертована і розділена границями – це одна нероздільна цілість і тому долю кожної її частини відчуваємо усі” – “сьогодні від могили поета відділяє нас границя, сьогодні цей кусок України під чужинським румунським ярмом, однак усі варвари з цілого світу, хоча б їх було хто-зна скільки, не в стані закувати волі – бо воля України в залізі і крові і так як в землі нема ям для пророків, а труни на боже слово, так нема могили для України”;
g/. машинопис українською мовою на 6-ти аркушах (познач. а) становить загальний нарис історії України – містить ряд висловлювань, котрі свідчать про серйозні наміри автора, зокрема пробудження ненависті до Польщі, наприклад вислів “після смерті Юрія ІІ і по те останнє князівство галицько-волинське простягнули свої хижацькі руки мадяри і поляки”;
h/. машинопис українською мовою (дод. 9а/.) на одному аркуші становить відозву якогось осередку “Просвіти” в справі збору пожертв для цього товариства. Відозва витримана в дусі високонаціоналістичному, навіть антидержавному, якщо взяти до уваги вислів “в кожній нашій читальні є книжка і газета, в кожній є “Кобзар” Шевченка та сміливі гасла “Кобзаря”, що закликають мільйони до праці, до боротьби за свою волю”;
i/. рукопис українською мовою на двох аркушах (дод. 10/.) містить промову, виголошену звинувачуваним Дмитришиним 2 вересня 1935 року в Станкові на відкритті та освяченні дому-читальні “Просвіти”. В кількох висловлюваннях автор стверджує, що влада Польщі над східною Малопольщею є тимчасовою, висловлюючись, що “ в друзки розіб’ємо льодові криги, котрі закували та заморозили нам душі, поведемо за собою мільйони і разом, як господар у власному домі, заживемо в колі вільних народів”. “Йде сьогодні жниво…, дай Боже тільки, щоб ми швидко змолотили і провіяли вдосталь здорового зерна, щоб їли власний хліб. І вірю також, як 4 роки тому, що разом здійснимо усі наші бажання і прагнення, здобудемо все, чого прагне наш дух … Вірю, що ще раз зберемося усі і освятимо другу прекрасну будівлю, дах котрої накриє цілу Україну аж до Чорного і Каспійського морів”;
j/. Рукопис українською мовою на 5 аркушах (дод. 11/.) складає реферат, виголошений звинувачуваним Дмитришиним на святкуванні 1-листопадової річниці – на ноті високонаціоналістичній, в цілому присвячується аґітації щодо невизнання українцями існуючого в Польщі правового стану, в якому перебувають українці. Автор висловлює свої думки за допомогою зауважень, цитат різних поетів і порівнянь;
k/. Рукопис українською мовою під назвою “Герої чину і посвяти” становить реферат, виголошений звинувачуваним Дмитришиним дворазово, зокрема в роках 1934 і 1935 і зредагований в дусі не тільки патріотичному, а й антидержавному, внаслідок чого його виголошення є виразно скероване проти Польської держави.
l/. Рукопис українською мовою на 7 аркушах під назвою “В роковини великого пророка” складає реферат про заслуги українського поета Тараса Шевченка, написаний в дусі вкрай націоналістичному і містить ряд висловлювань, що закликають український народ до бою за волю. Реферат було виголошено звинувачуваним Дмитришиним дня 19. 4. 1936 у Верчанах, а 17. 5. 1936 в Слобідці;
l/. Рукопис українською мовою на 11 сторінках під назвою “Українське студентство колись, сьогодні і в майбутньому” (дод. 14) становить реферат, виголошений звинувачуваним Дмитришиним з оказії “тижня українського студента”. Характер реферату виразно характеризує наступна цитата: “Студентство усіх народів, зокрема студенство українське – то цілком окрема група людей, котра має своє минуле, котра живе власним життям і творить майбутнє. Однак історія студентства народів державних є вочевидь відмінною від історії студенства уярмлених народів, до котрих власне і належить наше українське студентство”;
m/.Рукопис українською мовою на 5 сторінках складає копію реферату, зазначеного в додатку як k/.;
n/. зошит в зелених обкладинках за № 16/., містить два опрацювання, зокрема:
А/. реферат на тему значення пісні в житті українського народу. Реферат має відверто націоналістичний характер і містить, наприклад, такі висловлювання: “Вона, тобто пісня, співала про героїчні битви народу в період, коли київські Золоті Ворота стануть на своє місце, тобто коли повернуться часи Володимира і Ярослава Мудрого, коли Україна стане знову вільною і потужною”.
B/. Реферат на тему значення акту 22. 1. 1919 р. для українського народу. Реферат має виключно аґітаційно-патріотичний характер, містить при цьому ряд висловлювань, котрі показують, що єдиною метою автора є спонукання українського народу до пам’яті про боротьбу за здобуття незалежності та приготовлювань до неї. Реферат містить багато думок, котрі відверто називають існуючий в Польщі стан окупацією і заперечують право Польщі до володіння територією Малопольщі.
C/. Брошура укр. мовою на 18-ти сторінках машинописного тексту (дод. 17/.) під назвою “О. Обухович – Короткий нарис націоналізму” є нелегальним виданням нелегально існуючої до 1929 року організації, відомої в житті української громадськості під назвою “Союзу Української Націоналістичної Молоді”. Союз перестав існувати з часу утворення на 1-му конґресі Українських націоналістів, що відбувся у Відні 28. 1 – 3. 2. 1929 р. нелегальної Організації Українських Націоналістів. Така брошюра була неодноразово конфіскована судовими органами.
p/. Реферат українською мовою на 3 аркушах під назвою “Цеппелін на шинах” (дод. 18) для справи не становить інтересу. Важливим є факт, що написаний він Юліаном Гошовським, ув’язненим в Дрогобичі, отже свідчить він про контакти оскаржуваного Дмитришина з особами, покараними за діяльність в ОУН;
Гошовський Юліян, син Миколи (псевд. “Мак”; 2. 01. 1908, с. Фалиш Стрийського р-ну Львівської обл. – 31. 07. 1981, Кергонксон, штат Нью-Йорк, США). Член Пласту – курінь УСП “Червона Калина”. Закінчив ґімназію, здобув вищу технічну освіту. Активний член ОУН у 1930-х на Стрийщині, політв’язень польських тюрем. Технічний керівник підпільної радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”) у 1943-1944, відтак на еміґрації.
s/. Зшиток на 24 сторінках під назвою “Тюремні думи” (дод. 20/.) містить поезії оскаржуваного Дмитришина, написані в часі перебування в ув’язненні. На увагу заслуговують вірші на сторінках 11, 12, 13 і 14 , де автор виразно стверджує, що перебуває в неволі, що його нещасний народ також в неволі. З цілого вірша випливає, що оскаржуваний Дмитришин вважає, що українці перебувають в неволі у поляків, що катами українського народу є поляки.
t/. Реферат українською мовою в 2-х примірниках (дод. 21) є промовою, виголошеною оскаржуваним Дмитришиним на святі “Української […]” -(нерозбірливо. – В. Я.) 28. 6. 1936 р в Стрию. В рефераті міститься побажання, щоб Союз Українок так працював, щоб його прапор “міг гордо розвіватися у вільній і соборній”, зрозуміло, що Україні.
u/. Рукопис українською мовою на 2 аркушах (дод. 22) містить текст промови оскаржуваного Дмитришина, виголошеної над гробом убитого (ймовірно комуністами) Барабаша Ярослава.
Др. А. Мускат,
віцепрокурор Окружного Суду”
За активну антидержавницьку діяльності, як бачимо зі справи, польський уряд позбавив Петра Дмитришина волі на три роки.
* * *
У вересні 1939 року згідно з пактом Молотова-Ріббентропа Польщу захопили і поділили між собою нацистська Німеччина і СССР. Західноукраїнські землі опинилися під владою Радянського Союзу.
Повернувшись з тюрми, восени 1939 року П. Дмитришин одружився з сестрою Володимира Тимчія Розиною. Влаштувався на роботу старшим організаційним інструктором у Стрийську райспоживспілку. Активною політичною діяльністю не займався. Розина завагітніла, і Петро після важких тюремних літ втішався сімейним щастям.
Можливо, цю українську сім’ю й оминули б політичні та воєнні буревії, якби не “благодійники” Галичини – комуністи. Один з них – Самуїл Самуїлович Калімє
24 січня 2011
Частина 6
НА ЧОЛІ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ
1938 рік дуже змінив політичну ситуацію в Європі. Підйом національно-визвольного руху на Закарпатті викликав широкий резонанс і в Західній Україні. Тисячі патріотів прагнули допомогти своїм братам за горами в боротьбі за волю. Багато членів ОУН перейшли через польсько-чехословацький кордон на Закарпаття, незважаючи на незрозумілу і шкідливу заборону Проводу Українських Націоналістів (ПУН) не робити цього. За оцінками польської влади, на жовтень 1938 р. в Закарпаття перейшло близько 2000 українців, серед них: Григорій Барабаш-“Чорний”, Іван Бутковський-“Гуцул”, Євген Врецьона-“Волянський”, Ярослав Гайвас-“Бистрий”, Григорій Гасин-“Мацько”, Олекса Гасин-“Лицар”, Осип Карачевський-“Свобода”, Михайло Колодзінський-“Гузар”, Зенон Коссак-“Тарнавський”, Юрій Лопатинський-“Калина”, Роман Шухевич-“Щука” та багато інших, які вкрили себе та Україну безсмертною славою. Імовірно, що Володимир Тимчій як організаційний референт Стрийської округи, що безпосередньо межувала із Закарпаттям, також займався справою переходів через кордон.
Упродовж жовтня у більшості міст Західної України відбулися демонстрації на підтримку Карпатської України. Це використала польська поліція як привід для масових арештів. 20 жовтня 1938 р. у Стрию після великої демонстрації було затримано її організаторів, а також багатьох підозрюваних у членстві в ОУН, всього 156 осіб, з яких 106 направили до “слідчого арешту”. Вже у січні відбулися перші суди: зокрема, Володимир Яворів отримав 2 роки ув’язнення. Загалом від 15 вересня 1938 р. до 12 квітня 1939 р. лише в Галичині проведено 456 українських демонстрацій, 52 саботажі та 55 актів терору (атентатів, “ексів” та ін.).
У листопаді 1938 р. замість Я. Гайваса, що відбув на Закарпаття, заступником Крайового Провідника та організаційним референтом став Мирослав Тураш-“Грабовський”, який забрав з собою до Львова і В. Тимчія. Для леґального прикриття свого перебування в місті Володимир у листопаді 1938 р. розпочав навчання на правничому факультеті університету. Разом з ним вищу юридичну освіту здобували тоді члени ОУН Володимир Гасин, Роман Дяків, Володимир Караванович, Юліян Михайло Ковальський, Роман Малащук, Зеновія Матійчук, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Богдан Рибчук та ін.
Активізація західноукраїнського суспільства вимагала дієвішої політики, ніж та, що її вів тогочасний Крайовий Провідник Лев Ребет-“Кіл”: Вона була млявою і викликала справедливі нарікання багатьох членів ОУН в Краю. Дехто навіть підозрював Л. Ребета у зраді.
Цю складну ситуацію відобразив Степан Бандера у статті, присвяченій Романові Шухевичу:
“В останніх роках перед початком другої світової війни ОУН на ЗУЗ переживала нову кризу. Націоналістичний рух здобув великий вплив серед українського народу, зактивізував народні маси до чинної боротьби з окупантом революційними методами. Організація, загал її дійових кадрів, набули великої розгінної сили до розгортання чимраз ширшої революційної боротьби. Але тодішній Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ [Лев Ребет. – авт.] протиставився тому, ведучи роботу за лінією припинення революційних акцій не тільки бойового, але й масового політично-революційного та пропаґандивного характеру. В зв’язку з цим та деякими іншими явищами постала поважна криза обуренння і недовір’я в рядах Організації на ЗУЗ до Крайового Проводу, а внаслідок чого виникла необхідність персональної зміни.
Тоді провідний актив ОУН на ЗУЗ однодушно виявив бажання, щоб провідництво Крайовою Екзекутивою ОУН на ЗУЗ взяв Роман Шухевич, Бойовий Референт попередньої Крайової Екзекутиви, що недовго перед тим вийшов з в’язниці, після засудження у львівському процесі. Всією своєю попередньою діяльністю в УВО і ОУН, своєю поставою та виявленими прикметами непохитного й рішучого провідника-націоналіста, дуже здібного і меткого організатора, рішучого бойовика, – сл. пам. Роман Шухевич здобув собі повне довір’я, авторитет і відданість йому з боку кадрів Організації та українського громадянства, що стояло близько до боротьби ОУН. Тому ОУН на ЗУЗ з вірою й упевненням очікувала, що Роман Шухевич-Дзвін поведе її твердим, але правильним шляхом посиленої революційної боротьби на всіх ділянках, так, як цього вимагала тогочасна політична світова ситуація і зокрема ситуація, яка витворилася на Західніх Українських Землях. Зрештою цього прагнули Організація й народ. Так само Вождь ОУН, сл. пам. полк. Євген Коновалець, гаряче бажав, щоб Провідником ОУН на ЗУЗ став Роман Шухевич, якого він цінив дуже високо, мав до нього повне довір’я і симпатію.
Роман Шухевич підкорився тому загальному покликові Організації та погодився взяти відповідальний і важкий пост, хоч йому було це зробити важче, ніж кому іншому. Він був уже повністю розконспірований, добре відомий ворогові. Після виходу з тюрми, безупинно сліджений органами ворожої поліції, він змушений був шукати і застосувати цілком нові, вдосконалені методи підпільного життя й дії, щоб його дальша революційна діяльність, зокрема керівна, не була відразу розкрита ворогом. Саме це він і заплянував та готував. Але не дійшло до здійснення тих плянів. Роман Шухевич не перебрав провідництва ОУН на ЗУЗ через те, що дотогочасний Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ не погодився на передачу функцій таким способом, який забезпечував би законспірованість дальшої персональної обсади на тому пості.
Все ж таки саме рішення про те, що Роман Шухевич мав стати Провідником КЕ ОУН на ЗУЗ, мало вирішальний вплив на дальший розвиток Організації і її діяльности на ЗУЗ. Злам був доконаний. Разом із вирішенням про необхідну персональну зміну на пості Крайового Провідника, був перерішений теж плян, напрям і стиль дальшої діяльности. Замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивности назовні мусів прийти той курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовість, широкий розмах в революційній діяльності, безкомпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота й чіткість, а передусім – правда, тобто, однозгідність діла з словом, виметення фразеологічної облуди. Того зламу, якого прагнули, але не могли добитись інші численні провідні діячі ОУН на ЗУЗ, довершив Роман Шухевич самим рішенням – згодою перебрати пост Крайового Провідника.
На це керівне становище прийшли провідники того самого духу, того напрямку й стилю в революційно-визвольній боротьбі, що й Роман Шухевич. Насамперед сл. пам. Тураш, а після його досі невиясненої загибелі в поворотній дорозі до Краю з конференції з Проводом ОУН за кордоном, – Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ став його заступник сл. пам. Володимир Тимчій-Лопатинський. За короткий час вони спрямували розвиток і боротьбу ОУН на ЗУЗ на такий шлях, яким мав її повести Роман Шухевич. Завдяки тому Організація на Західніх Землях увійшла в період 2 світової війни зміцнена, динамічна, підготована до широкої збройно-політичної революційної боротьби. Її провід – Крайова Екзекутива – енергійно схопив у руки ініціативу й кермо. Крайовий Провідник Тимчій-Лопатинський, його Військовий Референт сл. пам. Кремінський та інші провідники з Крайової Екзекутиви на початку війни підготували й повели ОУН на ЗУЗ до широких революційно-партизанських дій, до сильного піднесення й вияву національно-державницьких прагнень широких народніх мас на переходовому етапі зміни окупацій на ЗУЗ, а після до покладення міцних основ під безпосередню революційну боротьбу з головним ворогом України – з большевицькою Москвою”.
Під тиском низового членства 7 лютого 1939 р. на засіданні КЕ ОУН Л. Ребет передав керівництво М. Турашеві. Як стверджує сучасний польський дослідник Роман Висоцький, вже у листопаді-грудні М. Тураш фактично очолював Крайову Екзекутиву.
Тураш Мирослав (псевд. “Грабовський”, “Шелест”; 26. 02. 1910, с. Нижанковичі, тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл. – літо 1939). Жив у Бориславі, потім Стрию. Закінчив Дрогобицьку ґімназію, член Пласту – 58 курінь ім. Т. Шевченка в Бориславі. Закінчив університет у 1935, маґістр права. Член УВО, від 1929 – ОУН. Повітовий провідник ОУН Дрогобиччини, від 1936 – окружний провідник Стрийщини. З того часу тісно співпрацював із В. Тимчієм. Заступник організаційного референта КЕ ОУН Я. Гайваса (1938), від осені 1938 – організаційний референт КЕ ОУН. Після уступлення Л. Ребета з посту Крайового Провідника 7. 02. 1939, став на його місце. Влітку 1939 пішов за кордон на зустріч з представниками ПУН. Повертаючись, при переході чесько-польського кордону пропав безвісти в районі Закопаного.
Було сформовано нову КЕ ОУН до якої увійшли: Мирослав Тураш-“Грабовський” – провідник, Володимир Тимчій-“Лопатинський” – організаційний референт, Дмитро Грицай – військовий референт, Володимир Гринів-“Кремінський” – його заступник, Василь Турковський – референт пропаґанди, Дмитро Мирон-“Орлик” – політичний референт, Ярослав Рак – його заступник, Петро Мірчук-“Залізняк” – ідеологічний референт, Богдан Рибчук – референт розвідки і служби безпеки, Роман Малащук – провідник студентського сектора.
У 1939 році Крайовій Екзекутиві ОУН під керівництвом М. Тураша та В. Тимчія підпорядковувалося 18 округ: Коломия, Станиславів (провідник Олекса Луцький), Стрий (Кость Цмоць-“Стрілець”), Дрогобич (Адольф Гладилович), Самбір (тимчасово підлягала Дрогобиччині), Перемишль, Львів (“Люципер” (?), Бережани (Петро Федорів-“Сівко”, Григорій Ґоляш-“Тарас Бульба”), Чортків, Тернопіль (Дудир-“Чорний”), Золочів (Осип Ґолиш), Сокаль (Петриченко), Рава-Руська, Холм, Ковель, Луцьк, Рівне та Полісся (Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”, Петро Башук-“Чок”, Володимир Війтюк-“Погоня”).
Оновлена КЕ ОУН перейшла до посиленої бойової діяльності, оскільки в Галичині з початком визвольної боротьби на Карпатській Україні було сконцентровано значні сили польської поліції і війська, які влаштували терор, що місцями нагадував пацифікацію 1930 року. За словами П. Мірчука, вони “нападали при нагоді леґальних українських імпрез на українське населення й жорстоко били присутніх. В тій польській терористичній акції проти мирного українського населення польській поліції і солдатам помагали польські колоністи, “стшельци” та інші місцеві шовіністи. Тому КЕ ОУН вирішила звернути протитерор насамперед на польську поліцію і “стшельців”. В ході тієї відплатної акції, що відбувалася весною й літом 1939 року, з рук бойовиків ОУН згинуло кільканадцять польських поліціянтів у різних місцевостях українських земель та значна кількість “стшельців”.”
21 березня 1939 року польська поліція провела масові арешти учасників Конґресу Союзу українських студентських організацій під Польщею (СУСОП). Як описує очевидець П. Мірчук, “…Сотня озброєних поліціянтів увірвалася до залі нарад і під загрозою зброї звеліла всім учасникам піднести руки вгору й стати обличчям до стіни. Брутально б’ючи присутніх студентів і навіть молоденьких студенток, поліція провела докладний обшук приміщення й кожного з присутніх, а після того заарештувала всіх – приблизно 80 – учасників Конґресу й відвезла їх до поліційної, а згодом судової в’язниці, закидаючи їм підготовку протипольської революції”.
Серед 87-ми заарештованих тоді студентів були, зокрема: Микола Арсенич, Андрій Білинський, Клявдій Білинський, Богдан Боцюрків, Марія Боцюрків, Борис Вітошинський, Іван Вітушинський, Мирослав Вовк, Іван Галема, Олекса Горбач (голова секції україністів Союзу студентів філософії), Омелян Грабець, Василь Грималюк, Роман Ґут, Богдан Дада, Валентина Дзівак, Микола Дзівак, Юліян Заблоцький, Василь Захаревич, Микола Коваль, Анна Ковалюк, Ірина Козак, М. Козак, Володимир Кок, Кордуба, Сергій Костецький, Микола Кравс, Надія Корлятович, Орест Кузьма, Андрій Кульчицький-Дашиний, Олександр Курчаба, Володимир Левицький, Михайло Левицький, Юрій Левицький, Богдан Лівчак, Омелян Лоґуш, Литвин, Омелян Литвинович, Михайло Любак, Іван Максимів, Роман Малащук, Іван Малецький, Микола Матвійчук, Остап Мацілинський, Петро Мельник, Петро Мірчук, Іван Мітрінґа, Павло Музика, Юрко Никорак, Степан Ніклевич (голова Союзу студентів філософії), Ярослава Опарівська (майбутня дружина Степан Бандери), Олесницький, Любомир Ортинський, Маркіян Охримович, Олександр Охримович (редактор “Студентського вістника”), Ярослав Охримович, Михайло Палідович, Богдан Плоскач, Роман Прокіп, Нестор Процик, Любомир Пеленський, Іван Равлик, Оксана Радзівіл, Богдан Рибчук, Василь Рудко, Теодосій Самотулка, Іван Сабаль, Орест Семчишин, Тиміш Семчишин, Роман Сеньчук, Іван Сєрант, Оксана Сіяк, Стиранка, Богдан Томків, Зеновій Тершаковець, Володимира Трильовська, Василь Тхір, Микола Филипчак, Лев Харкевич (голова “Правничої громади”), Мирослав Харкевич, Роман Харкевич, Ярослав Хомів, Ольга Чемеринська, Люба Шевчик. Протягом наступних днів затримано теж Володимира Яніва, Степана Арсенича, Михайла Дяченка та інших. Петро Мірчук стверджує, що було арештовано понад 100 осіб. Вже йшлося про те, що СУСОП повністю контролювала ОУН, а серед учасників Конґресу більшість становили члени організації. З цими людьми співпрацював В. Тимчій і, як заступник Крайового Провідника, був їхнім зверхником.
В ході слідства на початку травня звільнили понад 20 студентів. На початку червня 1939 р. українські політичні в’язні у тюрмі Бриґідки повели акцію бойкоту зізнань, що перервало хід слідства та звільнення ув’язнених. Проте деяких учасників Конґресу, раніше звільнених, знову арештували. Інші залишилися у слідчій в’язниці аж до 21 вересня – розвалу Польщі й капітуляції Львова.
21-22 березня 1939 р. загалом було заарештовано майже 240 осіб, серед них – членів КЕ ОУН Романа Малащука, Петра Мірчука, Богдана Рибчука та Василя Турковського. Внаслідок арештів кінця 1938 – першої половини 1939 р. слідчі в’язниці були переповнені, слідство та суди не встигали доводити справи до кінця. Така ситуація влаштовувала польську окупаційну владу: вона припиняла підпільну діяльність затриманих, не маючи доказів засудити більшість із них. Від 1 квітня до 30 червня у трьох галицьких воєводствах за приналежність до ОУН було засуджено 234 особи, тоді як станом на 1 липня у Станиславівському, Тернопільському та частині (8-ми повітах) Львівського воєводств за підозрою в приналежності до ОУН у в’язницях перебувало 1316 українців, а ще 252-х було залишено на волі до моменту оголошення присуду. В ніч з 28 на 29 липня 1939 р. у Галичині під час чергової хвилі арештів схоплено 298 осіб. Лише на території Львівського судового округу станом на 1 липня 1939 р. було ув’язено 1337 осіб, а на 1 серпня – вже 1621. Згідно з відомостями П. Мірчука, у другій половині 1938 р. було загалом заарештовано кілька тисяч осіб, а у 1939 р. – близько 20 тис. Останній політичний процес відбувся 14 вересня 1939 р. у м. Бережанах проти Ореста Городиського, Всеволода Лемехи та Ярослава Сеньковського. Адвокатами на цьому процесі були Володимир Бемко, Франц Коковський, Володимир Лоґуш і Михайло Степаняк (до речі, всі так чи інакше пов’язані з ОУН). Двоє підсудних отримали по 1 року в’язниці, одного звільнено, проте на підставі амністії усі вони вийшли на волю. Арешти набрали характеру терору проти українського населення і супроводжувалися, за твердженням українських послів у сеймі 23 травня 1939 р., “…злобним і нічим неоправданим винищуванням маєтку”. Наприклад, у с. Верхньому Висоцькому Турківського повіту поляки побили Івана Різака тільки за те, що він був у вишитій сорочці. Такі випадки траплялися повсюдно. Дуже знущалися поляки і над ув’язненими українцями.
Траплялися випадки вбивств поляками цивільного місцевого населення. Так, влітку 1939 р. загін кінної поліції прочісував ліс біля с. Дев’ятник Бібрецького повіту, шукаючи членів ОУН. Не знайшовши нікого, поліціянти накинулися в полі на селян Федора Візного та Григорія Кусяка і жорстоко їх побили. Через тиждень у лікарні в Ходорові Г. Кусяк помер. Масовий терор здійснювали поляки і у Турківському повіті: вони затримали Iвана Тяжкуна з Боринi при переходi кордону на Закарпаття, облили його бензином й бiля с. Сянки спалили. Там само було влаштовано криваву розправу над сiчовиками-галичанами, яких полонили мадяри i передали полякам. Зокрема, було замордовано Iвана Бутрея зi с. Боберки, важко поранено Йосипа Пагулича. У Боринськiй тюрмi поляки замордували Iвана Слабського з Ботiвки Нижньої, якого затримали на кордонi Від їх рук загинув i сiчовик Кирило Манiв з Хащова.
В деяких селах українці чинили різкий опір польському терору. 27 березня 1939 р. мешканці села Божикова вступили у сутичку з поліцією, намагаючись відбити односельців, заарештованих за підозрою у приналежності до ОУН. У серпні того ж року на присілку Степанівка с. Руденко Радехівського повіту польські поліцаї вистежили місце сховку трьох підпільників: Івана Войтовича (с. Завидче), Миколу Лисака (с. Щуровичі) та Володимира Білостоцького (с. Руденко) і підпалили стодолу, де вони перебували. Розпочалася стрілянина. У безвихідній ситуації підпільники застрелилися, співаючи національний гімн. 22 серпня у с. Дермані Здолбунівського повіту польська поліційна станиця застрелила п’ятьох підпільників-націоналістів: Андрія Бориса, Андрія Шавронського та Прокопа Логвина з с. Дермані, Трохима Костюка і Іллю Лавренюка з сусіднього с. Верхова.
Бережанський адвокат Володимир Бемко так описував тогочасну ситуацію:
“Навесні 1939 р. поляків наляг помітний неспокій. Нашвидку руку організовано “Народову оборону”, лави “Стшельца”, їх зміцнювано та підсилювано молодими підростками 16–18-ти літніми, що мали допомагати поліції. Дали їм зброю і набої і казали виконувати службу безпеки в місті. У Бережанах на ринку відбувалися під голим небом їхні бойово-крикливі віча, на яких взаємно додавали собі відваги, викрикуючи, що не дадуть ні одного “ґузіка” своїм ворогам. Промовці погрожували зовнішньому ворогові, але не забували і про внутрішнього ворога, якому не щадили відповідних “епітетів”. Промовляли військові польські старшини, а також і цивільні поляки, між якими “вибивався” якийсь зайда на прізвище Ставінські, якого ніхто у місті не знав. Літо 1939 р. було справді гаряче. Гітлерівська Німеччина без єдиного пострілу забрала була вже Австрію, Судетський край, Чехо-Словаччину, Клайпеду від Литви. Врешті, не оглядаючись на пакт неаґресії з Польщею, зажадала урегулювання так зв. коридору і прилучення міста Данціґу до Німеччини. Польща навіть про те чути не хотіла. Війна висіла на волоску.
Для піднесення настроїв і зміцнення власного “духа”, поляки проводили віча. Звичайно по скінченні таких віч, всяке шумовиння йшло робити протиукраїнські демонстрації, вибивали в домах шибки, нападали на українські громадські установи й чинили всілякі бешкети. Так робили поляки скрізь на українських, а також і на білоруських землях. Склярі мали в ті часи справжні жнива…
Проголошення самостійности Карпатської України викликало серед поляків пароксизми несамовитої люті. Однієї неділі, вполудень із Бережанської церкви вийшли маси народу. Несподівано чиїсь руки підняли вгору якогось чоловіка, а цей скільки сили у грудях гукнув: “Слава Україні! Хай живе Карпатська Україна!” Понісся гомін “Слава-а-а-а!!”, заглушуючи слова принагідного промовця. На ринок прибігла поліція і відділ “Стшельца”, вони оточили натовп та намагалися повести усіх до комісаріяту поліції, що очевидно не вдалося. Під церквою стояв парох о. Євсевій Бачинський – у нього влучив випадковий камінь, бо таки під церквою розпочалась бійка, і захурчало каміння… Декого поліція таки вхопила і затягнула на поліційну станицю, а там “тайнякі” не жалували, били як і де попало. Тоді між ін. важко побили Антонину Миронівну з Раю. Багато дружин місцевих інтеліґентів мали нагоду познайомитися з “версальськими” методами і висказами польської поліції.
Одного вечора в березні 1939 р. польська вулиця, під охороною поліції, інсценізувала унікальний у світовій історії – похід чи демонстрацію вулицями Бережан – “похорони України”. Польська товпа несла на раменах чорну домовину з написом: “Україна вмерла”. На адресу українського народу падали сороміцькі слова зневаги; в домах українців вибивали з рамами вікна, у помешкання вкидали петарди…
Саме тоді український театр ім. Котляревського приїхав до Бережан з виставами, і спинився в залях “Українбанку”, де вони мали відбуватись, враз з цілим своїм багажем. Під час проби перед виставою – на вулиці понеслися крики й вигуки, на щастя вікна залі були закриті дерев’яними віконницями. Хтось із акторів відрухово запер тяжкі дубові входові двері і не даремно, бо ось і посипалося каміння у віконниці, і почали добиватись у двері, але вони не подались. Хтось крикнув: “Там немає нікого, йдемо дальше!” Похід посувався пізніше вулицею Різницькою. За натовпом йшов постерунковий поліції з карабіном на рамені, на прізвище Леґуміна. По дорозі демонстранти почали кидати камінням на дім відомого в Бережанах укр. громадянина. Він, побачивши поліцая особисто йому знаного запитав: “Пане Леґуміна, що ж ви на те, що “батяри” кидають камінням, чому їх не проженете?!” Та охоронець ладу й спокою відповів: “Пане, прошу не ображати, це не батяри, а льояльні польські громадяни!” Натовп під охороною поліцая пішов далі та побив шиби в будинку проф. д-ра Василя Левицького, судов. урядовця Василя Копцюха, проф. Гр. Бобяка, Григорія Крамарчука, до його помешкання вкинено ще й петарду, що поруйнувала усе обладнання.
Похід відійшов далі під українську бурсу, через побите вікно вкинено петарду, від вибуху якої завалилась кафлева піч, та щасливо нікого в кімнаті не було. Напроти бурси – українське приходство, довкола паркан, але товпа туди попрямувала, мовляв, “йдемо до попа, хай відправить похорон” …До середини дістатись не могли, бо натрапили на двох великих злющих псів-доґів – і… не стало відваги! Товпа задоволилась криком, гукнувши кілька соковитих зневажливих слів і пішла далі, але зараз же похід припинився, а вся, як сказав той укр. громадянин до Легуміни, “батярня” розійшлась. І така некультурна поведінка, таке безправство відбувалося під охороною польської державної поліції!..
Декілька днів будинки з побитими вікнами стояли, немов сліпці з піднятими руками, закликаючи небо до помсти. Сором огорнув ”польонію”, владу, а навіть поліцію. Ходили по домах та просили вставити, вікна, мовляв не гарно виглядає та хотіли таке безправство якось замазати.
А через кілька днів після того “похорону” – річка Золота Липа за Адамівкою викинула двох потопельників – із зав’язаними ротами, руками і ногами… Мешканці Адамівки приглядаючись покійникам – розпізнали в них тих, які ще недавно несли домовину з написом “Україна вмерла”. Тоді хтось насмішкувато зауважив: “І вони загинули за Україну”.
КЕ ОУН негайно зреаґувала на посилення репресій навесні 1939 р.: організаційний референт – а ним тоді був В. Тимчій – наказав провести реконструкцію (відновлення та перебудову) теренових проводів. Тільки у 10-ти населених пунктах Збаразького повіті у січні-травні до ОУН вступило 69 осіб. Чимало, порівняно з минулим, членів Організації, перейшли у підпілля, щоб уникнути арештів.
У червні 1939 р. польська поліція підозрювала В. Тимчія у тому, що він виконував обов’язки Крайового Провідника замість О. Тюшки, який виїхав за кордон. Тимчій тоді насправді заступав М. Тураша (а не О. Тюшку, який поїхав на зустріч з А. Мельником) і жив напівпідпільно, ховаючись від можливого арешту.
У червні 1939 р., повертаючись в Україну, М. Тураш-“Грабовський” безслідно зник по дорозі з Чехії до Польщі. Володимир Тимчій-“Лопатинський”, який в час відсутності “Грабовського” виконував його обов’язки, став Крайовим Провідником. Організаційну референтуру перебрав Микита Опришко-“Медвідь”, а зв’язками та жіноцтвом керувала Зеновія Левицька-“Зена”.
24 січня 2011
Частина 7
Широкого розголосу набула втеча 16 червня 1939 р. з в’язниці Бригідки у Львові провідних членів ОУН: Петра Башука, Ярослава Гайваса, Петра Канюки та злодія Стемпеня. Втікачі нав’язали контакт із В. Тимчієм. Ось як про це згадував Я. Гайвас:
“На черговому зв’язку Ілярій [Собашек – авт.] подав, що нашим скитанням в околиці Львова приходить край. Завдання готові, зв’язки повідомлені, Крайовий чекатиме нас на умовленому місці за кілька днів. Канюка вже відісланий з завданнями у свої терени.
Тієї ночі нас знову звели з Башуком і повели за місто. Перетяли ми Персенківку і вийшли в поля. В одному місці взяла нас під охорону боївка. Довго проходили полями, аж почули свисток: охорона! Відсвистали умовлене, і нас увели в місце нічного постою Крайового Провідника. Собашек зголосив наш прихід, охорона зникла…
Крайовим Провідником виявився Тимчій, мій давній знайомий, колишній член Обласної Екзекутиви Стрийщини, що перейняв провід після Тураша. Тимчій мав свій стиль. Насамперед трохи іронічно накреслив він положення, перехід Організації на воєнну стопу, посилення військового вишколу, загальне узброєння більшости членства і творення військових одиниць, а тоді звернувся до нас:
– Коли боїтеся лишатися в краю, я вас зразу ж відставлю за кордон. Коли ж не боїтеся, перекинемо з цього терену, бо тут вам неможливо, і візьмете дуже романтичне завдання.
Що можна було відповісти на таку його постановку справи? Очевидна річ – лишаємося. Тоді Тимчій перейшов до завдань: перейдемо на Волинь, заквартируємося спочатку на Дубенщині, а там, побачимо. Основним завданням – творення військово-бойових груп та підготова перекидування людей у Совєтський Союз. Крім того, Башук займеться організаційними справами, а я переберу пост Уповноваженого Проводу і наладнаю постійну естафету до нього й назад”.
Скерування на Волинь і Полісся не було випадковим. Наприкінці 1930-х років Організація Українських Націоналістів посилила свою роботу на слабо опанованих теренах. Насамперед це стосувалося Полісся, де рівень національної свідомості українців був нижчий з цілого ряду причин: слабкість освіти, полонізаційна політика воєводи Януша Костека-Бєрнацького, помітні впливи комуністів та ін. Тому було створено нову, 18-му за рахунком, Поліську округу, а місцеву мережу посилено досвіченими працівниками з Галичини та Волині. Весною 1939 р. В. Тимчій скерував на Полісся двох активних членів ОУН з Бережанщини – Семена Левицького-“Кліща” та Андрія Мандзія-“Байду”, які після вдалого виконання кількох бойових актів були змушені перейти у підпілля.
Левицький Семен (псевд. “Кліщ”, “Сокіл”; 6. 5. 1916, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл.). Член ОУН від 1933, ініціатор і виконавець кількох бойових актів. Один із керівників Поліського Лозового Козацтва (літо-осінь 1939). У травні 1940 з Василем Івахівим-“Сонарем” та Іваном Климишиним-“Круком” перейшов на територію СССР. Організатор повстанчого руху на Бережанщині (1941), коли захоплено м. Козову. Окружний провідник ОУН Бережанщини (2 половина 1941), співробітник Крайового Провідника ОУН Михайла Степаняка-“Сергія” (кінець 1941 – кінець 1942), обласний провідник ОУН Перемищини (кінець 1942 - поч. 04. 1943). В’язень німецького концтабору в Освєнцімі, звільнений з Ебензее 5. 05. 1945. Активний у житті української діаспори в м. Торонто (Канада), автор спогадів.
Підпільники сконтактувалися у с. Загір’ї біля Дорогичина (тепер райцентр Брестської обл., Білорусь) з Олексою Війтюком і почали розбудовувати мережу в Давидгородському, Дорогичинському, Лунинецькому, Пинському, Сарненському і Столинському повітах. В організаційній роботі брали активну участь місцеві мешканці: учитель Семен Лось і заможний господар Кіндрат Адамський (жили вони на хуторі біля с. Скибич Дорогичинського повіту), Володимир Війтюк-”Погоня” (брат Олекси), Сильвестр і Петро Мацкевичі (із Скибичів), а також провідниця ОУН на Поліссі Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”.
Пеленська (з дому Степура) Оксана, дочка Григорія і Варвари (псевд. “Ріко”; 1916, с. Жванець Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл. – 09. 1939, Волинь). Член ОУН з 1932. Закінчила Луцьку ґімназію, історичний факультет Варшавського університету (1939). Одружена з Любомиром Пеленським. Член КЕ ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ), відповідальна за роботу на Поліссі. Загинула в бою з поляками як командир повстанського загону.
Крім того, С. Левицький мав завдання організувати напад на концтабір у Березі Картузькій, в якій тоді перебували багато українських націоналістів і яка на той час стала символом польського окупаційного режиму, а також вчинити атентат на поліського воєводу Януша Костека-Бєрнацького, відомого поборника політики асиміляції українців і опікуна згаданого концтабору. Згодом С. Левицький так описав підготовку до нападу на Березу Картузьку: “Мене вислано дослідити розположення табору. Я переодягнувся в селянську ношу і пройшов обережно біля табору та точно запам’ятав його плян. Було рішення підійти ніччю під будинок поліційної сторожі, кинути ґранати через вікна і почати обстріл охорони на вартових вежах, щоб політв’язням дати змогу втекти. Плянувалося робити акцію силою 12 бойовиків. Готових в терені було нас шість. По других шістьох поїхала “Ріко” в Бережанщину”.
У серпні 1939 р. на Полісся прибули підпільники з Галичини та Волині: Петро Башук-“Чок” (його В. Тимчій призначив провідником ОУН на Поліссі), Василь Загакайло-“Білий” та інженер Ховайло-“Ромашківський” з Луцька.
Загакайло Василь, син Ілька і Марії (псевд. “Білий”, “Жук”, “Зелений”; 11. 01. 1918, с. Побук Сколівського р-ну Львівської обл. – 30. 06. 1944, смт. Верхнє Синьовидне того ж р-ну). Закінчив Стрийську ґімназію (1938). Член ОУН від 1936, влітку 1939 скерований В. Тимчієм на Полісся для організації збройних відділів, один із командирів Поліського лозового козацтва. Учасник Похідних груп (1941), організатор ОУН на Сумщині. В час німецької окупації – окружний провідник ОУН Самбірщини, провідник Юнацтва ОУН Дрогобицької області. В’язень німецької тюрми у Дрогобичі, звідки звільнений разом з Олексою Гасиним у 1943 заходами боївки К. Цмоця. Організаційний референт Дрогобицького обласного проводу ОУН. Загинув у сутичці з німцями.
Підпільники отримали і додаткові завдання: налагоджувати контакти з українськими землями, що тоді перебували під російсько-большевицьким пануванням, та готувати збройне повстання на випадок війни.
Робота скерованих В. Тимчієм підпільників значно посилила впливи ОУН на північних окраїнах українських земель, що згодом стало однією з причин успішної боротьби відділів Української Повстанської Армії, яка й виникла на Поліссі.
Активізації роботи вимагала міжнародна ситуація, яку ОУН намагалася максимально використати, як, зокрема, і допомогу інших держав. В “Бюлетені Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнські землі” за травень – червень 1932 р. писалося: “Між державами заходу, в інтереси яких ми можемо вплести і свої інтереси, є ріжниці. Наші інтереси мусимо вплести в цілий цей комплекс […] Ждемо світового конфлікту”. У 1920-1930-х рр. Організація співпрацювала із Литвою та Німеччиною – зовнішньополітичними ворогами Польщі, до складу якої увійшли їх етнічні землі. Берлін станом на кінець 1930-х рр. показав себе виразним противником існуючої в Європі т. зв. версальської системи кордонів і виступав за їх перегляд, насамперед стосовно Польщі. Така ситуація влаштовувала ОУН, оскільки зміни створювали умови і для відновлення української державності. Можливість співпраці із Третім Райхом не була безперспективною – навіть А. Гітлер припускав можливість існування української держави. Узгоджуючи свої дії із Берліном, ОУН виявила готовність із початком німецько-польської війни підняти повстання, яке давно готувалось. Немає нічого неприроднього у тому, що ОУН як представник поневоленого українського народу розраховувала на допомогу Німеччини. Приблизно у той самий час (1938-1939 рр.) з А. Гітлером співпрацювали Англія, Франція, Угорщина, СССР та більшість інших європейських держав. Зрештою, сама Польща взяла участь в ініційованому Німеччиною поділі Чехословаччини, захопивши т. зв. Заолзя. Українське питання у контексті міжнародної ситуації навколо Польщі у 1939 р. достатньо опрацьоване у працях сучасних дослідників Володимира Косика, Михайла Швагуляка та ін., тому не будемо докладно на ньому зупинятися.
Переговори ПУН із представниками Абверу та інших відомств Третього Райху стосовно підняття протипольського повстання та створення української держави тривали перманентно. Жодних стратегічних угод укладено не було. Незважаючи на це, деякі дослідники, насамперед польські, безпідставно пов’язують переговори кінця серпня – початку вересня 1939 р. у Берліні, Відні та Римі з подіями, що відбувалися в Західній Україні, подаючи збройні виступи націоналістів як інспіровані німецькими військовими колами чи розвідкою. Із ними погоджено лише створення у складі Вермахту українського леґіону на чолі з Романом Сушком чисельністю 1300 старшин і підстаршин та 12 тис. стрільців, який у майбутньому мав би стати зав’язком української армії. Леґіон спочатку нараховував 600 вояків, а коли у німців відпала потреба розігрувати українську карту, його розгортання припинено, і леґіон перетворено у допоміжний загін із назвою ВВН (з нім. Berg-Bauern-Hilfe – “допомога селянам-горянам”; українці розшифровували це скорочення як “військові відділи націоналістів”). Леґіон не брав активної участі у бойових діях, за винятком захоплення Самбора, де Р. Сушко сконтактувався із представниками КЕ ОУН М. Опришком та Я. Гайвасом. Реальною силою відділи ВВН не стали, оскільки німецьке командування не було зацікавлене у їх розбудові – по закінченні польської кампанії Український Леґіон було розформовано.
Після підписання 23 серпня 1939 р. німецько-радянського договору про ненапад (т. зв. пакт Молотова-Ріббентропа) Проводові повідомлено, що повстання на Західній Україні не бажане для Німеччини. Вона знайшла вигіднішого союзника – СССР і, як у випадку із Закарпаттям, віддала Західну Україну на поталу новому окупантові. ПУН вирішив збройних виступів не розпочинати. Отже, як слушно зауважує Тарас Гривул, повстання не було ініційоване командуванням німецької армії, оскільки Німеччина не мала чітких планів щодо українського питання та співпраці з ОУН. Воно почалося без погодження з німецькими чинниками або навіть всупереч їм. Після початку війни з Польщею продовжувалися деякі контакти між А. Мельником і ПУН з одного боку та представниками німецьких міністерства закордонних справ і військової розвідки (Абверу) з іншого, проте їх результати так і не вийшли за межі кабінетів. Докладніше про це пише Володимир Косик у праці “Розкол ОУН у світлі документів”.
Натомість сама Організація, як вже наголошувалося, в той час не була монолітною. Посилення розбіжностей між Крайовою Езкекутивою ЗУЗ та Проводом Українських Націоналістів призвело до певної автономізації діяльності ОУН в Західній Україні. Підпорядкованість КЕ ОУН ЗУЗ Проводові була формальною. Не отримав Край і обіцяної Проводом допомоги. Як вказувалось у документах, “зброї, що її доставою займався Барановський, Край ніколи не бачив, а люди, що по неї на кордоні голосилися, трохи чи не зачасто попадали в руки польської прикордонної сторожі. Цеї справи, хоч цього домагався сл. п. Лопатинський від полковника Мельника, ніколи не пересліджено…”. Враховуючи також ускладнений зв’язок між ПУН та КЕ ОУН, можна стверджувати про автономність дій Краю на чолі із В. Тимчієм.
Польська влада і спільнота загалом усвідомлювали, що у випадку початку бойових дій з Німеччиною важко розраховувати на прихильність українців. Вже весною 1939 р. польська розвідка перехопила інструкції до членів ОУН на випадок мобілізації та інформації про підготовку організації до збройного повстання. У донесенні львівської поліції від 4 травня 1939 р. зазначалося, що ОУН видала розпорядження своїм членам, а також симпатикам і всім українцям, щоб на випадок військової мобілізації у Польщі вони ухилялися від неї, аж до подальших розпоряджень ОУН. Якщо ж стане відомо, що до війни не дійде, то від мобілізації не ухилятись, щоб не потрапити в тюрму. На підставі інформацій міністерства внутрішніх справ про підготовку повстання Генеральний інспектор Збройних Сил Польщі маршал Е. Ридз-Сміґли оголосив 22 серпня підвищену бойову готовність частин 6-го Львівського корпусу.
В умовах назрівання воєнної ситуації розпочалися інтенсивні військові вишколи серед членів ОУН, підготовка їх до партизанської боротьби на випадок вибуху війни. Від 29 липня до вересня у військових таборах пройшли вишкіл не менше 967 членів і симпатиків ОУН, зокрема в Орові (300 учасників), Скибичах Дорогичинського повіту (100), Вижниці на Буковині (50), Романові Львівського повіту (50), Раві-Руській (45), Устечку (38), Славську Стрийського повіту (30), Хирові Добромильського повіту (25), селах Бережанського та Підгаєцького повітів: Мужилові (25), Шумлянах (25), Лисій (20), Вербові (20), Затурині (12) та інших. На жаль, тексти інструкцій КЕ ОУН про підготовку та проведення повстання наразі не виявлено. Деякі їх положення можна реконструювати за іншими джерелами – спогадами, слідчими зізнаннями, а також за реальними подіями.
Досить докладно описує передвоєнні приготування ОУН тодішній окружний провідник Дрогобиччини Адольф Гладилович:
“…Влітку 1939 року всім було ясно, що скоро буде війна. Тільки ніхто не знав, коли вона вибухне. На наших побаченнях у Львові Провідник [Володимир Тимчій. – авт.] давав усе докладніші інформації й доручення, що робити на випадок війни. Перш за все, нашим членам не вільно ночувати в себе вдома. “Коли вибухне війна, – казав він, – всіх націоналістів чекає або Береза Картузька, або фронт. Нам треба уникнути одного і другого. Тому всі мають так робити, щоб не попасти в руки поліції, ані не піти на війну”. Провідник рахувався з можливістю, що в майбутньому організаційний зв’язок краю із Крайовим Проводом у Львові буде утруднений. В такім випадку Крайовий Провід ОУН перенесеться в його околиці, між іншим, до села Оброшина, де сходяться два залізничні шляхи – Львів-Стрий і Львів-Самбір. В разі загальної мобілізації українці не сміють йти до польського війська, тільки вступати до відділів, що їх буде організовувати ОУН. Ці відділи будуть чекати, доки на українських землях не почне відступати перед німцями польське військо. Тоді вони прилучаться до Українського Леґіону, що прибуде сюди разом із німецьким військом, і разом із цим леґіоном створять українське військо. “Німців ми не вітаємо, – підкреслював Провідник, – а вітаємо тільки Український Леґіон, який прийде з ними. Від німців нічого доброго не можемо сподіватися. Карпатська Україна показала нам, що рахувати на них не можна. Тому нам треба буде поставити німців перед доконаним фактом – на теренах, де будуть діяти наші військові відділи, ми негайно проголосимо Українську Державу і створимо український уряд. Дуже можливо, що цей уряд постане у Дрогобичі або в Бориславі. Це була б велика честь для вашої округи, коли б на її терені постав перший уряд України”.
Близько 10 серпня 1939 р. Б. Івашків зустрівся з окружним провідником ОУН Бережанщини Григорієм Ґоляшем, який повідомив, що має від КЕ ОУН такий наказ: провести пробну мобілізацію членів ОУН та повідомити мобілізованих про те, що вони мають робити на випадок розвалу Польщі. Мобілізація, метою якої була перевірка дійсного стану організації, мала проводитися окремо у кожному підрайоні, що охоплювали кілька сіл. Членів ОУН повідомляли про можливість наступної справжньої мобілізації. В разі поразки Польщі у війні з Німеччиною, українці повинні скористатися цим і створити свою державу. Якщо ж Західну Україну займуть більшовики, то не треба їм ставити опору, але використати момент для здобуття польської зброї.
Ще один цікавий момент – під час бойових дій було суворо заборонено “чіпати жидів”, оскільки в деяких країнах (Англії, Франції, США та ін.) вони мають великий вплив і можуть зіпсувати опінію зовнішій політиці української держави і навіть “перекреслити українське міжнародне питання”.
Ярослав Гайвас згадує, що проголошення незалежності базувалося на т. зв. теорії “будови держави від першого села”, автором якої був колишній військовий референт КЕ ОУН, відомий військовий теоретик полковник Михайло Колодзінський. Відповідно до цієї теорії, під час військових дій при захопленні влади членами ОУН у будь-якому населеному пункті на своїй етнічній території незалежно від обставин необхідно проголошувати українську державу і народну революційну владу. Таким чином, цей населений пункт ставав територією Української Держави, а усі сторонні чинники мали бути поставлені перед доконаним фактом. Навколо цього повинна відбутися консолідація нації і будувалася невідворотність дій саме у такому революційному руслі.
Колодзінський Михайло (псевд. “Генерал”, “Гузар”, “Кум”; 26. 07. 1902, Поточиська Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. – 16, 17 або 18. 03. 1939, с. Солотвина Тячівського р-ну Закарпатської обл.). Активіст Пласту та Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ); закінчив Коломийську ґімназію (1924). Військовий референт КЕ ОУН ЗУЗ (1929-1932), співробітник військової референтури Проводу Українських Націоналістів, інструктор хорватських військових вишколів в Італії, полковник, автор “Української воєнної доктрини”. Один з чільних діячів Карпато-Української Держави – шеф штабу Організації народної оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС), Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України (середина березня1939). Розстріляний мадярами.
Напередодні і на початку Другої світової війни ОУН діяла відповідно до викладених вище розпоряджень Крайової Екзекутиви. Зв’язкова Олена Матла згадувала, що перед польсько-німецькою війною безпосередня зверхниця Зеня Левицька відрядила її зі Львова до Перемишля передати доручення про мобілізаційну акцію членів ОУН на випадок початку бойових дій. Це доручення О. Матла виконала.
Пробну мобілізацію описував також А. Гладилович:
“…26-го серпня ввечері зв’язкові передали Юркові Костишинові наказ Крайового Проводу: “Пробна мобілізація членів: 28-го серпня зібрати всіх на одному місці й чекати на дальші накази!”. Я й Костишин довго радилися вночі, як цей наказ виконати. Найбільше журило нас, що збірка членів, які досі працювали в підпіллі, тепер розконспіровує одних перед другими. Крім того, визначений нам реченець був надто короткий, щоб змобілізувати всіх членів розлогого Дрогобицького повіту, не кажучи вже про два сусідні повіти – Самбірський і Турківський, з якими із трудністю наладнаний зв’язок знову перервався через арешт Юліяна Петречка. Ми вирішили, що 28-го серпня, тобто на Успіння Пречистої Богородиці, збірка змобілізованих членів ОУН Дрогобиччини відбудеться о дев’ятій годині ввечері біля “Каменя” – останків руїн у гірському селі Урічі, улюбленому місці української молоді, яка в минулому часто влаштовувала туди прогулянки. На місці збірки кожний район мав творити окрему групу. Групи мали бути розміщені так, щоб ті, що були в одній групі, не бачили інших осіб. Костишин пішов на місце збірки перевірити, як виконано наказ, а вночі вернувся, щоб дати мені звіт. На збірку прибула здебільша молодь з ближчих районів. Вона ішла туди з ентузіязмом, неначе на війну. Багато думало, що це справжня українська мобілізація, і наробила непотрібного галасу по селах. Другого дня я поїхав до Львова питати Провідника, що далі робити. Цим разом Провідник був не сам, а з якимсь незнайомим.
– То ви не розпустили змобілізованих додому? – здивовано запитав незнайомий, коли я скінчив звіт.
– Ні! Я дістав наказ чекати дальших наказів і тому тепер приїхав.
– Людей треба розпустити, – сказав незнайомий.
Змобілізованих негайно відіслано додому. Між ними було багато таких, що не хотіли або не могли вертатися, щоб не попасти до тюрми або на фронт. Вони так чи інакше мусіли ховатися перед поляками. А я й досі не знаю, чи переданий нам тоді зв’язковими наказ Крайового Проводу про пробну мобілізацію членів ОУН дійшов до нас у перекрученій формі чи, може, після цього наказу видано другий – про розпущення змобілізованих, якого ми не одержали”.
Наприкінці серпня 1939 р. відбулося надзвичайне засідання КЕ ОУН. Референт розвідки повідомив, що польський уряд планує в найближчі години оголосити мобілізацію, тобто існує ймовірність початку війни. Екзекутива вже мала для членів ОУН мобілізаційні плани, щоб проводити свої акції та готувати зброю. Того ж дня референт розвідки розіслав накази та інструкції про проведення мобілізації членів ОУН. Крайова Екзекутива оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація. Це дозволило ОУН зберегти сили і врятувати своїх членів та симпатиків від пролиття крові за чужі, а на той час навіть ворожі інтереси.
Отже, коли 1 вересня 1939 р. розпочалася війна, ОУН в Галичині, на Волині і Поліссі була готова до цього. Організація мала чіткий план дій, частина членства влітку 1939 р. і раніше отримала належний військовий вишкіл у рамках роботи військової референтури. Члени ОУН, симпатики націоналістичного руху та й загалом чимало українців ухилилися від мобілізації до польської армії. Чимало з них долучилося до формування збройних загонів і взяло участь у повстанні, яке тією чи іншою мірою охопило усі місцевості Західної України. Слід зазначити, що за різними оцінками у вересні 1939 р. у польській армії перебувало 110 тис., або від 120 до 200 тис. українців. З них у бойових діях загинуло від 1000-1500 до 7800 (що реальніше) осіб.
В. Бемко так описує початок війни:
“30 серпня 1939 р. Польща проголосила загальну мобілізацію. У п’ятницю 1-го вересня вдосвіта німецькі летунські ескадри збомбардували військове летовище на Скнилові та кинули кількадесят бомб на місто Львів. Війна!!! Мобілізація! Усе для війська і сподіваної перемоги! По більших містах великі маніфестації! Натовпи маніфестантів просять у своїх вигуках начального польського вождя – вести їх негайно на… Берлін, який собі обіцюють закрити шапками, знищивши до щенту ворога раз на все!.. Інакше ніхто й не думав, настрій панує бадьорий. До казарм напливають маси резервістів, на вулицях оголошення, як поводитись у хвилях ворожих налетів. Вечорами обов’язкове затемнення вікон, на вікнах видно поналіплювані смужки паперу, щоб шибки не розтріскувались від повітряного потрясення при вибухах розкидуваних летунських бомб. Для цивільного населення заведено поліційні години від 8-ої вечора. Лад і безпеку міста охороняє “Оброна народова”. Несподівано чути нарікання на нестачу ліків, бандажів для поранених, немає для війська білизни і мундирів… Польські жінки збирають між людьми стару білизну, не минають і українців: “Давайте на бандажі для Червоного Хреста”. Щось бойові настрої поляків швидко прошуміли, натомість чути нарікання і запити: “Що то буде? Ми ж до війни не підготовані!”… Радіо оголошує наказ для всіх прокураторів виконати зарядження (подаючи число). Як справа пізніше вияснилась, тут йшло про арешти “непевного елементу і вивозу до Берези – в першу чергу всіх запідозрених в ОУН, а також комуністів. Щоразу накази і вказівки для населення подаються по радіо як: “Надходзі осєм, дванасцє-, пшешедл-” і т. п. Поляки починають нервуватися та запитують: “А де ж наші літаки? де наші летуни?” Докори не вгавають… А німецькі бомбовози та легкі літаки прошивають небесні простори над усією Польщею, без жадного спротиву польського летунства, Варшава оточена, західня Галичина вже зайнята німецькими військами, у місті Данціґу Гітлер відбирає велику військову переможну параду, а 12 вересня швидкі німецькі моторизовані частини займають головний залізничий двірець та горішню Янівську дільницю у Львові. “Що сталося, – питають поляки, – де ж наше військо, де начальний вождь і президент держави?! Хто завинив?!” Тут нова чутка: начальний вождь, що не давав “ґузіка”, разом з президентом і всіми достойниками втекли до Румунії! Поляки мов шалені, вештаються, бігають, не можуть зрозуміти, як і що сталось в так короткому часі. У Львові кричали: “Зрада! Зрада! Колишні оборонці Львова до зброї! Не дамо Львова! Де ті зрадники? Хтось крикнув: – Українці”! Загальна психоза охопила польське шовіністичне населення до тої міри, що кожний українець – шпиг і допомагає німцям, даючи їм знаки малими дзеркалами, чи стріляючи з вікон до поляків. Мали місце у Львові не лиш арешти українського населення, але і самосуди над невинними людьми. А ще польська преса не переставала під’юджувати шалену товпу. Вночі 16-го вересня увірвалась сотня польських поліцаїв під командою польського офіцера до будинку “Просвіти” у Львові. Під час обшуків нищили усе, що попало в руки. Редакція “Діла” і друкарня в руїнах! Так було, як у тій казці, – вуж уже конав, але ще кусав…”.
На початку війни поляки посилили репресії проти українців. Вже у перші дні було інтерновано біля 7000 активістів громадсько-політичного життя. Лише з Бережанського повіту до табору в Березі Картузькій вивезли понад 120 осіб. Масовий паніка, що переходила в психоз, призводила до вбивств поляками мирних українських громадян. У Львові заарештовано і розстріляно без суду відомого публіциста Івана Витвицького – послідовного противника німецького нацизму.
Поблизу м. Турки в урочищі Заросле під горою Петриків польські прикордонники влаштували засідку на українців. За різними відомостями, тоді загинуло від 16 до 20 осіб, зокрема Тарас Гирович і Леон Стебницький з Борині, Олекса Дребот з Бітлі, Євстахій Комарницький з Комарник. Кілька днів родичі замордованих розбирали останки жертв, яких до місця страти волочили прив’язаними до автомобіля; шкіра на руках у нещасних була здерта, а в розпоротих животах було каміння. У 2001 р. на місці трагедії встановлено хрест з написом: “В цьому потоці осінню 1939 р. польські шовіністи з КОПу по-звірячому замордували десятки людей за те, що вони були українці”. У тому ж повіті 16 вересня спалено повністю село Жукотин. 15 вересня польські прикордонники вбили отця Михайла Конюшка та селянина Прокопа Шийку з Розлуча, поранили Миколу Бровара з Верхньої Яблуньки.
Поразки армії на фронті та деморалізація польського суспільства створили у другій декаді вересня 1939 р. сприятливі умови для початку збройного повстання українських націоналістів. Одним із перших і найбільших осередків повстанської боротьби була Миколаївщина. Під керівництвом членів повітової Екзекутиви Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць, а також Палідовича [напевно, Андрія або Михайла. – авт.] події набули значного розмаху. 10 вересня у Миколаєві повстанці роззброїли станицю поліції і перебрали владу у свої руки. Посадником міста був призначений чільний діяч ОУН Ярослав Пришляк. Для збереження безпеки й спокою з кадрів ОУН і патріотичної молоді було створено міліцію, яка почала роззброювати всі польські військові відділи, що переходили через Миколаїв. У більшості випадків залишки польської армії добровільно віддавали зброю. Двічі вони чинили опір, наслідком чого було важке поранення сина місцевого священика Юрка Федусевича та загибель капітана польської армії. Згідно з інструкцією, у всіх селах Миколаївського району озброєні повстанці перебирали владу в свої руки і роззброювали останні відділи польської поліції та армії. За короткий час у Березині, Демні, Демянці Наддністрянській, Дороговижі, Верині, Ілові, Крупському, Надітичах, Розвадові, Роздолі, Стільскому, Усті було встановлено українську владу, вивішено синьо-жовті прапори, розпочато мобілізацію чоловіків віком від 18 до 35 років. Повстанцям вдалося успішно роззброїти охорону двох мостів (автомобільного та залізничного) на р. Дністрі у Розвадові і здобути кілька кулеметів, а також автомобільний міст у Деменці Наддністрянській. До націоналістів долучилися також мешканці Волцнова, Деменки Лісної, Києвця, Малехова та Черниці.
На боротьбу з повстанцями Миколаївщини поляки мобілізували значні військові сили. До Жидачева стягнули поліцію майже зі всього повіту, до того ж, прибули ще підрозділи з Дрогобича та Самбора. 14 вересня із Бережан було скеровано два піхотних батальйони, а 15 вересня на станцію с. Пісочне прибув ще один батальйон. Із м. Станиславова виступив новосформований кавалерійський полк. Як подає А. Руккас, у польських поліційних та військових частинах, кинутих на придушення повстання на Миколаївщині, загалом налічувалось 3000 вояків.
Ось як описує початок протиповстанчої операції Я. Пришляк: “На вістку про повстання повернувся зі Львова до повітового міста Жидачева староста Галяс і приступив до творення з втікачів округ Дрогобича і Самбора (поліціянтів, довколишніх “стшельцуф” і недобитків польських жовнірів) каральну експедицію в силі одного куреня. Розгорівся нещадний бій змобілізованих повстанців з переважаючими технічно й збройно добре оснащеними польськими каральними ватагами. Першою жертвою каральної акції була Наддністрянська Деменка. Там загинуло в бою три повстанці: В[асиль] Беца з Крупська, В[асиль] Перевізник з Березини і М. Вівсик з Деменки, а четверо селян згоріли при пожежі в хаті, куди їх силою впихнули поляки. З ворожої сторони полягло 9 поліцаїв”. За інформацією учасника подій В. Волицького, у цьому бою було поранено ще 7 повстанців.
Запеклий кількагодинний бій розгорівся на полях біля села Надітич, що його обороняв повстанський підрозділ із 18 осіб, які були озброєні 2 кулеметами та 16 ґвинтівками. У цьому бою загинуло 43 поліцаї та 14 повстанців. 15 вересня поляки таки увійшли до села, в якому зосталися тільки малі діти і старці – інші втекли. Під час каральної акції розстріляли директора школи Михайла Святого, священика Романа Божика і Теодора Данчевського (батька колишнього повітового провідника ОУН Андрія Данчевського); із 200 будинків у селі залишилося тільки 20 – решту спалили.
Польський генерал Стефан Дембінський звітував своєму керівництву: “На всій території на моєму відрізку діють угруповання українських повстанців. Їх ліквідовує поліція і мої підрозділи. Найбільше угруповання перебуває у Миколаєві, в цьому районі бої тривали 15 вересня протягом цілого дня. Скеровую батальйон залізницею до Пісочної для підкріплення підрозділів, які ведуть бої з українцями під Миколаєвом”.
Картину польського терору подає Я. Пришляк: “…В Роздолі застрілили будівельного майстра Мар’яна Голуховського, розгромили кооператив “Народний Дім”, читальню “Просвіти” і спалили приходство о. Возняка, донька якого Люба була дружиною сл. п. Миколи Лемика, бойовика ОУН, що виконав
24 січня 2011
Частина 8
12 вересня німецька авіація бомбардувала м. Стрий. Поліція та військо залишили місто, щоб уникнути втрат. Невеликий підрозділ, який охороняв казарми, не мав можливості втримати порядок і врятувати мешканців від грабунків злодіїв та бандитів, випущених з тюрем. У такій ситуації контроль над містом взяли озброєні члени ОУН. Проте наступного дня, 13 вересня, польські військо і поліція повернулися та придушили виступ, хоча бої за місто тривали кілька днів. За деякими інформаціями, один із повстанських відділів у Стрию очолив Крайовий Провідник ОУН В. Тимчій. Особливо запеклий спротив польській армії вчинив відділ чисельністю 900 осіб, який було створено 12 вересня у с. Дулібах. У боях 51 повстанець загинув, а село на дві третини було спалене. У с. Колодниці 12 вересня за активної участі Михайла Тимчія (стрийка Володимира) і Теодора Тимчія (двоюрідного брата Володимира) створено відділ чисельністю 400 повстанців, який захопив 2 кулемети, 40 ґвинтівок, 50 пістолетів, 1000 набоїв, 2 велосипеди, 2 вози, 4 коней та полонив 80 польських жовнірів. Внаслідок каральної акції польського війська спалено 50 хат, загинуло троє та поранено шестеро українців. Ворожі втрати становили троє вбитих і четверо поранених. Командирами відділів на Стрийщині були Іван Дубицький (Любинці), Ковальчук і Кирило Малинич (Сколе), Колодницький (Колодниця), Іван Корчинський (Корчин), Тимчій (Орів).
Про бойові дії на цьому терені подає інформацію А. Гладилович, згадуючи пізнішу розмову з Т.Муйлою:
“Теодора Муйлу поляки були арештували ще навесні 1939 року. Він сидів у Стрийській тюрмі разом із багатьма арештованими націоналістами. Тоді вдалося їм якось вирватися з тюрми на волю. Вони негайно зорганізували військовий відділ і разом з іншими брали участь у роззброюванні польських вояків, які тікали перед німцями. Муйла із захопленням оповідав мені про наступ повстанців на фільварок, у якому була група польських вояків. Протипольськими збройними акціями на Стрийщині керував наш Провідник. Під його керівництвом відбулося в селі Стиняві урочисте проголошення Української Держави.
– Як же називається наш Провідник? – не видержав я, щоб не запитати Муйлу. – Думаю, що тепер це не таємниця й що тепер нам можна вже знати його ім’я.
Муйла всміхнувся:
– Він Володимир Тимчій, а його “псевдо” – Лопатинський”.
Додаткові подробиці подає Я. Гайвас, переказуючи слова Микити Опришка-“Медведя”:
“Пригадайте собі, що тому два місяці ми сиділи на полукіпках під Скниловом, дороги були обсаджені польською поліцією і військом, а що в міжчасі сталося? Тимчій висилав вас на Волинь творити зелені кадри на випадок війни й будувати основи під майбутню політичну роботу, а сьогодні вже фактично по війні. І яка війна! Я ані разу не вистрілив навіть з пістоля. Спочатку ми були озброєні, як на справжню війну, тягали зі собою все можливе, ґранатами обвішувалися, як грушками. За кілька днів війни поляки почали дерти на всі чотири вітри, залишаючи цілі обози, то ми знов вернулися тільки до пістолів. Так що нам нічого боятися. Ми собі раду дамо”.
Чотирьох членів ОУН, що полягли у боях на Стрийщині і Дрогобиччині, – Івана Ластовецького (с. Орів), Дмитра Ляха, Олексія Марчука та Василя Плитина (с. Ямельниця) – за наказом В. Тимчія поховали на горі Комарницькій (Бренів) біля с. Орова теперішнього Сколівського району.
Третього вересня 1939 р. провідник ОУН на Поліссі П. Башук видав відозву, в якій закликав українців не йти до польської армії, а бажаючих – долучатися до повстанського відділу, який згодом названо Лозовим Козацтвом. До націоналістів долучилися також комуністи під керівництвом Федора з Янова (другого секретаря КПЗУ на Поліссі), Лопачука та Прокоповича. Вони зобов’язалися надати людей під команду ОУН, не відновлюючи КПЗУ, не вести комуністичної пропаґанди та дотримуватися військової дисципліни у війську. Федір увійшов до складу проводу на Поліссі. Комуністам у випадку провалу повстання було гарантовано безпеку, і на їх пропозицію відділ названо Поліським Лозовим Козацтвом.
Першою акцією цієї формації було роззброєння протилетунської станиці в с. Кліщах Дорогичинського повіту, де здобуто 18 рушниць, 6 револьверів, дві скриньки набоїв і скриньку ґранат. Звідти повстання блискавично поширилися по всій околиці. Було сформовано військовий штаб Поліського Лозового Козацтва, до якого увійшли колишній старшина польської армії В. Війтюк-“Погоня”, В. Загакайло-“Білий”, Ховайло-“Ромашківський” та ін. Очолив відділ П. Башук-“Чок”. У звітах ОУН організаторами виступів у Дорогичинському повіті названо “Вія” та “Орла”. Чиї це були псевдоніми – невідомо.
Башук Петро, син Івана і Анни (псевд. “Чок”; 26 (28). 11. 1911, с. Пивовщина, тепер частина с. Себечева Сокальського р-ну Львівської обл. – 1995). Навчався у приватній ґімназії отців Редемптористів у Львові, закінчив державну ґімназію з українською мовою навчання в Перемишлі (1933). Належав до тайного Пласту. Студент журналістики Варшавського уіверситету (1933-1934), працівник видавництва “Дешева книжка” у Львові (1935-1936), урядник філії Товариства “Рідна школа” у Сокалі (1936-1937). Член ОУН з поч. 1930-х, член окружного проводу Сокальщини, один з командирів бойової групи “Вовки” під керівництвом В. Сидора-“Шелеста” та В. Макара-“Сіроманця”. Політв’язень табору у Березі Картузькій (08. 1934 - 03. 1935) та польських тюрем (08. 1937 - 07.1939). Здійснив вдалу втечу із львівської в’язниці “Бригідки” разом із Я. Гайвасом та П. Канюкою. Скерований В. Тимчієм-“Лопатинським” на Полісся для організації повстанських загонів влітку 1939, командир Поліського Лозового Козацтва (09. 1939). Повітовий провідник ОУН Белзчини (1939-1941), один із співробітників Крайового Провідника ОУН І. Климіва-“Леґенди”, політв’язень концтабору Авшвіц (01. 1943 - 12. 1944). Активний у громадсько-політичному житті діаспори, член Теренового Проводу ОУН Канади.
Згодом Башук так описував особливості своєї командирської посади: “Ліс наповнився повстанцями. Треба їх повстанського розуму навчити і про все подбати. Старшина-повстанець мусить бути універсальний. Він не може сказати: не вмію, я того не вчився, то не моє діло і т. д. Він мусить бути військовиком, організатором, бойовиком, господарем і навіть духовником.., знавцем зброї, топографії”.
Упродовж трьох днів було роззброєно військові станиці і постерунки поліції в околицях Скибич, Кліщів, Мотоля та інших сіл, захоплено значну кількість ґвинтівок, один кулемет та набої. Збройні загони були створені також у Гутові, Дорогичині, Кленках, Окдимирі, Скибичах, Стрільній, Янові Поліському (тепер Іваново). На відтинку С. Левицького-“Кліща” було знищено кілька підрозділів польської кінноти.
Вздовж дороги Кобрин – Дорогичин – Пинськ в перші тижні війни осіло багато цивільних і військових втікачів із заходу Польщі, які у пошуках харчів намагалися грабувати українські села. Проте жодного разу їм це не вдалося.
Із вступом на територію Західної України більшовицьких окупаційних військ Поліське Лозове Козацтво опинилося у складній ситуації – насамперед через те, що в ньому було чимало симпатиків комуністичної ідеології. Деякі члени ОУН (П. Башук, В, Загакайло, С. Левицький, А. Мандзій, Ховайло) з наближенням радянських військ вирішили повернутися у Галичину та на Волинь. Перед відходом П. Башука відділ Поліського Лозового Козацтва налічував 218 добре озброєних вишколених вояків. Команду Поліським Лозовим Козацтвом та провід ОУН на Поліссі перебрав поручник В. Війтюк-“Погоня”. Під його керівництвом 22 вересня відділ зайняв м. Дорогичин, а наступного дня відступив під натиском загонів ЧА і був розформований.
Війтюк Володимир, син Петра і Софії (псевд. “Погоня”, “Чорний”; 1913, с. Нагір’я Дорогичинського р-ну Брестської обл., Білорусь – 10. 02.
У 1940 р. колишні “лозовики” самостійно організували протибільшовицький виступ, що призвів до арештів та голосного процесу Адамського і товаришів. Згодом частина з них воювала у лавах УПА.
Навколо Поліського Лозового Козацтва досі було багато невизначеностей. Наприклад, Кость Бондаренко слідом за П. Мірчуком припускає, що воно утворилося у липні 1939 р. з ініціативи Василя Сидора і його чисельність сягала 500 осіб. Очолювали “лозовиків” В. Війтюк, А. Карий, А. Бульба. Під час нападу Німеччини на Польщу Поліське Лозове Козацтво змогло здобути велику кількість польської трофейної зброї. Але описані вище реальні події зовсім не співпадаютьіз версією К. Бондаренка. До того ж, В. Сидор ще від серпня 1937 р. сидів у в’язниці, і припущення про його причетність до цієї справи нічим не підтверджене.
В деяких інших місцевостях також були спроби протипольських дій з боку місцевих комуністів. Зокрема, в м. Івановій Долині Костопільського повіту на Волині вони хотіли роззброїти станицю поліції, а коли їх випередила боївка ОУН, домоглися отримання від неї частини забраної зброї. У м. Станиславові 18 вересня навіть відбулися сутички між націоналістами та комуністами.
Ще до війни в околицях м. Хирова Добромильського повіту було створено вишкільний табір із 25 осіб, які згодом стали основою партизанського відділу, очолюваного Лабиком, Петрівським й Іваном Печтаком (Хирів) та Шпотком (Городище). Польські джерела, зокрема, фіксують напади українських озброєних загонів на малі військові відділи польської армії під Явірником Руським Добромильського повіту, в околицях Любачева і Турки.
Невеликий загін з 15 осіб, яким командувала Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”, активно діяв на Волині, головним чином на трасі Луцьк-Львів. Після важких боїв з поляками всі повстанці загинули, врятуватися вдалося лише заступникові командира “Чорному”. За іншими інформаціями, О. Степура-Пеленська загинула пізніше разом із бойовиками М. Сисаком та І. Марківим, повертаючись до Львова з Бережанщини, де була представником КЕ ОУН. У с. Спасові Здолбунівського повіту загін чисельністю 25 осіб, сформований з ініціативи активіста ОУН Анатолія Моня, у кількох сутичках знищив чотирьох поляків. У м. Володимирі-Волинському повстанці на чолі з Якипасем захопили місто та встановили у ньому українську владу. Активну боротьбу українських збройних загонів зафіксовано в районі Ковель – Ратно – Камінь-Каширський. Відділ на чолі із колишнім підстаршиною польської армії Гаврилом Круком зайняв м. Іванову Долину Костопільського повіту, роззброїв станицю поліції, захопив 12 рушниць, кілька пістолетів, набої та радіостанцію. Діяльність цього відділу описав його учасник Роман Петренко: “Якоїсь ночі вдалось нам роззброїти на залізничній станції в Івановій Долині польську боївку, що їхала поїздом з м. Костополя, щоб перебрати від нас кар’єр. Довідавшись про це, наші бойовики в силі одного роя зробили на них засідку на станції в Івановій Долині, і коли поїзд зупинився, наказали їм скласти зброю, що вони й зробили. Було їх 20 осіб, а між ними і мої добрі знайомі по праці. Під проводом Г. Крука, кілька днів пізніше, ми зупинили чоту польського війська, що пересувалось через Іванову Долину. Зупинивши їх, попередили, що ми озброєні і дальше їх не пропускаємо. Їхній командир погодився віддати нам зброю, як також інше військове майно: лопатки, багнети тощо під розписку”.
Близько 600 осіб налічувалось у повстанських відділах у північній частині Товмацького повіту. Вони діяли у селах Антонівці, Братишеві, Вільшаниці, Милованю, Нижнові, Олешеві, Острині, Рошневі, Стриганцях та Юрківці.
В ніч з 11 на 12 вересня у с. Оброшине Городоцького повіту озброєна група з 15 осіб на чолі із братами Івасиками, Бордуном та Левом Шанковським взяла в полон близько 500 польських вояків, здобувши 2 кулемети, 70 ґвинтівок та 8 літаків. Після перевірки документів рядових жовнірів відпустили. Андрій Руккас припускає, що націоналісти зненацька захопили охорону польового аеродрому. В цьому ж повіті 14 вересня повстанці тривалий час стримували атаки польського військового відділу на с. Бартатів, аж доки не наблизилися німецькі фронтові частини.
У Львові на Кульпаркові діяв збройний відділ із 20 осіб, створений доктором Дашкевичем. Зокрема, 14 вересня з вікон будинку української бурси обстріляно польські військові підрозділи, яким завдано відчутних втрат. Організацією міліції у м. Львові займався відомий поет, чільний діяч ОУН Богдан Кравців.
Збройний загін під командуванням Ярослава Гошка, створений у с. Гордині Самбірського повіту, захопив 1 кулемет, 15 ґвинтівок, 1000 набоїв та полонив 20 польських жовнірів. Під час боїв одного повстанця було поранено; згоріло три будинки. Організатором повстанського загону у вересні 1939 р. та одним із його керівників – ймовірно, у рідній йому Комарнівщині – був Зеновій Тершаківець.
Особливою активністю відзначалися збройні відділи на Дрогобиччині: у Мразниці, Попелях, Трускавці й Тустановичах. Зокрема, загін у Трускавці, створений 13 вересня, за десять днів захопив 150 ґвинтівок, 8 возів та 4 коней. Відділом у с. Попелях, що був сформований з учасників передвоєнного військового вишколу в с. Уричі (тепер Сколівського району), командували Григорій Мінів, Мирослав Яримович та Павлюк. Від 29 серпня до 19 вересня повстанці цього загону захопили 80 ґвинтівок, 4 ґранати та 1012 набоїв; знищили 32 польських жовнірів, втративши при цьому 15 вояків.
13 вересня Андрій Гурин сформував збройний відділ у с. Бусовисько Турківського повіту. Внаслідок постійних і важких боїв з польською поліцією п’ятеро повстанців загинуло. На півдні повіту ефективними бойовими діями відзначився загін “Блискавиці” чисельністю 30 осіб.
Невеликі компактні відділи діяли у Рава-Руській окрузі – у с. Воля Жовтанецька Жовківського повіту (командир Дмитро Маївський – майбутній генерал УПА), с. Кам’янка Рава-Руського повіту (командир Дмитро Думич) та с. Лещатів Сокальського повіту (командири Володимир Андрущак та Михайло Семенюк). Збройні сутички зафіксовано також у с. Оглядові Радехівського повіту.
Від 14 вересня почалися бойові дії на Золочівщині. На залізничній станції в с. Ожидові повстанці здобули 3 гармати, 800 ґвинтівок та полонили 800 польських жовнірів, а в сусідньому м. Олеську захопили 230 ґвинтівок, 3000 набоїв, 30 автомашин і 60 коней. Відзначився в боях загін у с. Переволочній , командиром якого був Ярослав Гніт.
Кілька збройних відділів загальною чисельністю 250 осіб було сформовано 16 вересня у Заліщицькому повіті. В жорстоких боях повстанці знищили 232 польських вояка, захопили 8 кулеметів, 40 ґвинтівок, 2 автомобілі і 4 літаки.
16 вересня 1939 р. зі Львова в околиці с. Романів Бібрецького повіту для роззброєння відступаючих польських жовнірів вирушила група членів ОУН на чолі з Володимиром Гринівим-“Кремінським”. До командування сформованого ним відділу увійшли Іларій Собашек-“Байда” (розвідка), Василь Шевчук-“Муха” (постачання), Орест Гринів-“Орський” та “Камінський” (імовірно, Роман Лаврів). 17-22 вересня цей загін чисельністю 109 осіб захопив 1 гармату, 6 кулеметів, 127 ґвинтівок, 20 пістолетів, 3 велосипеди, 2 вози, 7 автомобілів, 50 коней, 5000 набоїв, взяв у полон 200 вояків. Було вбито 5 поляків; втрати повстанців – двоє вбитих і двоє поранених. При підході російських військ відділ був демобілізований, а В. Гринів та І. Собашек відійшли на окуповані німцями території.
Гринів Володимир, син Івана та Марії (псевд. “Кремінський”, “Суп”; 16. 09. 1910, Куликів, тепер Жовківського р-ну Львівської обл. – 10. 02.
У Львівському повіті також діяли бойові групи у Запитові (командир Павло Ґенґало), Зимному (Мамчек), Рудному (командир Дмитро Коваль), Шоломиї (командир Богдан Гайовський).
Бережанську округу повстання охопило у другій половині вересня. 14 вересня в лісі біля с. Бишок Бережанського повіту відбулася нарада активу ОУН, в якій взяли участь окружний провідник Григорій Ґоляш-“Тарас Бульба”, повітовий провідник Степан Гаврилюк-“Чорний”, Іван Гірняк-“Мороз”, Лев Реґа, референт пропаґанди Богдан Івашків-“Боз”-“Топір”. Оскільки у с. Нараєві того ж повіту поляки застрелили українця Петра Бая, а у с. Вимислівці вбили двох українців. Повстанці, не чекаючи вказівок зі Львова, вирішили організувати озброєну сільську варту для захисту від поляків-мародерів.
15 вересня відбулася ще одна нарада окружного проводу, в якій також взяв участь представник КЕ ОУН Омелян Лапунька-“Чабан”. На підставі інструкцій Крайової Екзекутиви вирішили розпочати масштабні повстанські дії в ніч з 16 на 17 вересня. На базі окружного проводу було створено військовий штаб: керівник Г. Ґоляш-“Тарас Бульба”, шеф штабу І. Гірняк-“Мороз”, заступник шефа штабу і комісар Лев Реґа, керівник відділу пропаґанди та редактор Б. Івашків-“Топір”.
Ґоляш Григорій, син Івана (псевд. “Бей”, “Бульба”, “Мет“, “Тарас Бульба”, “Шолом”; 19. 08. 1910, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл. – 16. 06.
Штаб перебував в лісі біля с. Бишок. З початком бойових дій організаційна мережа припинила діяльність, а провідники, що не мали функцій у штабі і бойових групах, були зараховані до груп як звичайні вояки .
Було створено три бойові групи чисельністю близько 20 вояків для роззброювання поліцейських постерунків у Бережанському повіті. Перша група під командуванням Олеся Безкоровайного з комісаром П’янчиковським діяла у 1, 2 і 3 районах (Бишки, Медова, Олесин). Друга (комендант “Руда”, комісар Майчук) оперувала у 4, 5 і 6 районах (Дібще, Козова, Вільхівець). Третя (комендант Яцишин-“Беркут”, його заступник Василь Гречковський-“Джеджаль”, комісар Білик) вела боротьбу в 7 і 8 (Лісники, Жуків). Крім того, у багатьох населених пунктах були створені місцеві загони, а саме, в Августівці (командир Петро Бідній), Конюхах (Василь Глух), Мужилові (Оробко), Плотичі Великій (Степан Сирота та Володимир Стеткевич), Потоці (Василь Прийдун).
Наказ до дії коменданти груп отримали напередодні повстання, яке вибухло пізно ввечері 16 вересня. В районах, де діяла перша група, повстанці захопили більшість сіл, в яких проголосили незалежну Україну, зокрема в Бишках, Вибудові та ін. Під час бойових дій українські партизани захопили у Бишках поліцейський постерунок, здобувши 3 ґвинтівки і 5 револьверів. Інший збройний загін біля с. Жуків розібрав колію, зупинивши поїзд з військовими, і вступив з ними в бій. Післ тривалої сутички полякам вдалося відновити колію і втекти з-під обстрілу. Ще одна група повстанців полонила невеликий відділ польських жовнірів і здобула 15 ґвинтівок. Українсткі повстанці звільнили від поляків с. Нараїв і проголосили в ньому українську владу. Ці та інші бойові дії українських націоналістів, зокрема численні факти роззброювання відступаючих підрозділів польського війська, зафіксовані також у польських документах.
За наказом Л. Реґи редактор Б. Івашків написав дві відозви – до українського і до польського населення. У відозві до українського народу було сказано, що Польща, яка гнобила українців, впала і треба будувати власну українську державу. Відозва закликала припинити роздори між поляками і українцями, щоб була одна велика партія – українська нація і єдина незалежна Україна. У відозві до польських колоністів і до поляків загалом зазначалося, що польський уряд зробив їх заручниками своєї хибної національної і міжнародної політики. Вказано не виступати проти відділів ОУН і бути лояльними до Української держави. Також готувалося звернення до національних меншин.
17 вересня, після вступу червоної армії на територію Західної України, повстанські дії у Бережанській окрузі були звужені до самооборони сіл та здобуття і нагромадження зброї для майбутньої діяльності. За розпорядженням КЕ ОУН всю зброю було заховано з відома її представника О. Лапуньки.
Повстання 16-20 вересня у Бережанському та Підгаєцькому повітах загалом охопило близько 40 населених пунктів, чисельність бойових відділів становила майже 4000 вояків. Повстанці захопили 2 гармати, 10 кулеметів, 888 ґвинтівок, 164 пістолети, 2 мотоцикли, 30 велосипедів, 3 автомобілі, 32 коней, 3 польові кухні, багато боєприпасів. Поляки втратили 268 чоловік вбитими, 30 пораненими та 1842 полоненими, повстанці – 23 вбитими та 33 пораненими. Також було знищено польські колонії біля с. Богатківців, Божикова, Литвинова, а також в районі Бокова, Слав’ятина та Шумлян. У с. Конюхах було розстріляно частину польських колоністів – переважно, колишніх вояків польської армії, заселених тут з метою посилення польських впливів та для контролю за українцями. Як писав В. Бемко, “З усією повнотою і силою виступив на яв спротив, чи радше відплата за биття, в’язниці, засуди, пацифікацію… – і не було сили, яка могла б це спинити!”. Достеменно відомо, що в боях на Бережанщині загинули Осип Гойса та Степан Олеськів, були важко поранені Василь Гірняк, Іван Івашків та Іван Підойма, які померли від тяжких ран у шпиталі в Бережанах. Цікавий момент: керівник повстання Г. Ґоляш користувався тоді псевдонімом “Тарас Бульба” – дуже промовистим як для українця загалом, так і для повстанського руху зокрема. Вже пізніше таке ж ім’я прибрав собі Тарас Боровець – командир “Поліської Січі”.
У с. Пукові Рогатинського повіту збройний відділ чисельністю 100 осіб 17-18 вересня в кількох боях захопив 3 кулемети, 100 ґвинтівок, 3 автомобілі, знищив 45 польських вояків; при цьому 20 повстанців було поранено. У цьому ж повіті загін із 50-ти осіб на чолі з Юрківим і Стасівим, створений 18 вересня у с. Дібринові, знищив в боях 5 польських вояків, крім того було поранено 10 та полонено 55 поляків, захоплено 87 ґвинтівок, 9 пістолетів та 1200 набоїв. Власні втрати – 4 вбитих, 1 поранений; під час бою спалено 3 хати. Збройні відділи на Рогатинщині діяли також у селах Вербилівці, Залип’я, Залужжя, Липиця Нижня, Підгороддя, Потік та Черче.
Українську державність було проголошено також у кількох селах західних окраїн, що опинилися згодом під владою Польщі, та у Галицькому повіті, де бойові дії здійснював відділ чисельністю 150 осіб. Заплановане захоплення влади у Сокалі та Рогатині не відбулося, бо 17 вересня 1939 р. Західну Україну окупували радянські війська
Роззброювали польських вояків і прості селяни. Наприклад, у с. Таврові Бережанського повіту господар Онуфрій Хома запросив до хати на обід шістьох відступаючих жовнірів, звертаючись до них польською мовою: прикидався “своїм”. Коли вояки відставили зброю й посідали їсти, він схопив ґвинтівку, націлив на поляків та виставив їх за поріг. Шість захоплених ґвинтівок “Радом” передав місцевому станичному ОУН. Зрештою, часто, особливо на завершальній стадії вересневої кампанії, польські вояки майже не чинили опору при спробах їх роззброїти українськими боївками, як це було, наприклад, на Товмаччині.
У фондах Бібліотеки ім. О. Ольжича у Києві зберігаються підсумкові звіти-таблиці ОУН про події вересня 1939 р., за якими дослідники О. Кучерук та А. Руккас подають результати повстанської боротьби (слід враховувати, що відсутня інформація з Тернопільщини та Холмщини, а з інших 16-ти округ інформація не завжди повна). Отже, від початку війни до 23 вересня 1939 р. у бойових діях взяло участь 7729 повстанців, з них у Бережанській окрузі – близько 4000, Стрийській – 1946, Станиславівській – 600, Ковельській – 250, Львівській – 205, Самбірській – 192, Перемиській – 125, Поліській – 100, Рава-Руській – 98, Золочівській – 55, Рівненській – 20. Виступи відбулися у 20-ти повітах та 183-ти місцевостях. Як цілком слушно стверджує М. Швагуляк, бої українських самооборонних відділів з польською поліцією та відступаючими відділами польської армії відбулися майже у кожному повіті. Під час боїв спалено щонайменше 5 українських сіл, зруйновано 151 хату. Повстанці знищили 4 польські колонії. Українські втрати становили 160 вбитих та 53 поранених, тоді як поляків загинуло 796, поранено 37, полонено 3610 (з них у Бережанській окрузі – 1842, Золочівській – 910, Львівській – 502). Повстанці тимчасово заволоділи або захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 3757 ґвинтівок, 3445 пістолетів, 25 автомобілів, 184 коней та велику кількість набоїв.
Дещо іншу інформацію подає А. Русначенко: у 20 повітах у повстанні взяло участь 7029 осіб, здобуто 2 гармати, 23 важких кулемети, 80 легких кулеметів, 300 ґвинтівок, 1485 ґранат, 3 поїзди та 54 автомобілі. Велика кількість друкарських помилок у книзі А. Русначенка змушує критично ставитися до цих відомостей. Подібні цифри за звітом полковника Р. Сушка, який цитує В. Чередниченко, подає А. Боляновський: 7 гармат, 34 важкі кулемети, 80 легких кулеметів, 3000 ґвинтівок, 14850 ручних ґранат, поїзди та 54 механічні вози (автомобілі). Щоправда, А. Боляновський чомусь вважає, що це трофеї Леґіону Сушка. Також під час бойових дій захоплено частину архіву польської дефензиви, які вантажівкою з Самбора до Коросна перевіз Ілярій Собашек.
Слабке вивчення питання приводить до різних трактувань подій вересня 1939 року в науковій та науково-популярній літературі, а також у підручниках. Деякі дослідники припускають, що це були не стільки повстанські дії, скільки протипольські настрої місцевого населення та деяких членів ОУН; сама ж Крайова Екзекутива виступила проти повстання. І це при тому, що у бойових діях повстанських відділів на місцях безпосередню участь взяв Крайовий Провідник ОУН В. Тимчій та члени КЕ ОУН: В. Гасин та М. Опришко – на Стрийщині і В. Гринів, О. Гринів та І. Собашек – на Бібреччині. Інші твердять, що збройні протипольські виступи мали локальний і стихійний характер. Польський дослідник А. Пурат стверджує, що українські націоналісти виконували наказ Абверу, і їх дійсним завданням було послаблення тилів польської армії, зокрема – усувати засіки з доріг, не допускати нищення мостів, натомість псувати зв’язок і проводити протипольські акції. Проте А. Пурат не називає номер і дату наказу, хто його підписав і не посилається на джерело інформації, а тому це є лише його припущенням. На жаль, на таких припущеннях будується багато польських антиукраїнських міфів.
Прикладом тенденційності є стаття Вальдемара Резмера “Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р.”, яку запропонував львівському читачеві у 2003 р. “незалежний культурологічний часопис Ї”. В. Резмер, зокрема, говорить, що у середині вересня збройні виступи українців зафіксовано практично у кожному повіті на схід від Бугу, але вони не були масовими і скоординованими. Далі автор стверджує, що збройні виступи українців “на східних кресах” були не повстанням, а лише стихійними виступами, до яких підбурювали окремі дезорієнтовані націоналістичні діячі і місцеві лідери ОУН. За його словами вони не набули значних масштабів та “загалом їх легко і швидко придушували польські військові підрозділи і добре організовані загони державної поліції”, хоча в окремих місцях боротьба була дуже запеклою. Натомість факти говорять, що масштабні протиповстанські акції відбулися 13-16 вересня тільки на Миколаївщині і Стрийщині, де українці захопили владу в містах. В інших місцевостях, відповідно до тактики партизанської війни, повстанці уникали великих боїв або ж розгублені поляки навіть не встигали почати їм протидіяти. Твердження про “добре організовані загони державної поліції” нічим не підкріплене, натомість є багато свідчень про безвладдя і анархію. Тому, наприклад, у Бережанах адвокати Володимир Бемко та Михайло Лоґуш (пов’язані з ОУН) за домовленістю із командантом гарнізону підполковником Реснером сформували горожанську міліцію (до неї увійшли переважно українці), а відтак горожанський комітет (з українців, поляків і євреїв). Міліцію очолив М. Лоґуш; а комітет, який перебрав цивільну владу у місті, – В. Бемко. Ще одне положення В. Резмера – збройні українські виступи були придушені через відсутність німецької допомоги, на яку розраховували українці у своїх політичних та військових цілях. Про придушення мова може йти, як згадувалося вище, тільки на Стрийщині і Миколаївщині, але ні у документах, ані у спогадах чи інших джерелах немає згадок, що у вказаних місцевостях повстанці розраховували на німецьку допомогу (наприклад, зброєю чи амуніцією). Нібито стихійність виступів теж безпідставна – вони були підготовані та велися відповідно до розпоряджень Крайової Екзекутиви ОУН, співробітники якої на чолі із самим Крайовим Провідником В. Тимчієм взяли найактивнішу участь у повстанській боротьбі. Збройні відділи діяли на відведених теренах і їхні дії не були розрізненими, хоча, можливо, внаслідок швидкоплинності бойових дій, постійний зв’язок між повстанцями на місцях та керівництвом ОУН на ЗУЗ встановлений не був.
Результати організованого ОУН повстанського руху лежать у кількох площинах. Насамперед, українці заманіфестували бажання бути суб’єктом міжнародних відносин, вести самостійну політику в умовах розгортання Другої світової війни. Про це писав згодом визначний публіцист Осип Дяків-“Горновий”-“Осипенко”, оцінюючи роль ОУН у створенні УПА: “Показником морального підготовлення українських народних мас до збройної боротьби проти окупантів може послужити також німецько-польська війна в 1939 р., коли то в багатьох місцях Галичини постали українські збройні партизанські відділи, які звели ряд боїв і сутичок з польськими окупантськими військами”.
24 січня 2011
Частина 9
ОУН В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-
БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
Новий кордон між Німеччиною (генерал-губернаторство) та СССР (Українська і Білоруська РСР) відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа та угоди між агресорами від 28 вересня 1939 р. проходив приблизно по т. зв. “лінії Керзона”. Майже всі землі Західної України опинилися під російсько-більшовицькою окупацією, за винятком Белзчини, Лемківщини, західного Перемишля, Підляшшя, Томашівщини, Холмщини, Чесанівщини, Ярославщини – т. зв. Закерзоння. Північно-західні окраїни українських земель (Берестейщина, Пинщина) волею Й. Сталіна були передані Білорусі.
Радянські ідеологи у властивому їм псевдонауковому стилі трактували польську державу та окупацію частини її земель, що відображено у “Політичному словнику”, виданому Державним видавництвом політичної літератури при РНК УРСР у 1940 році:
“Польща – держава, яка утворилась після світової імперіалістичної війни 1914–1918 рр. з частин колишньої Австро-Угорщини (Галичина і частина Тешинської Сілезії), Росії (царство Польське, Волинь і литовсько-білоруські губернії) і Німеччини (Познань, Помор’я, Верхня Сілезія). Територія Польщі налічувала 388 634 кв. км. Населення її налічувало 34,2 млн. чоловік. В економічному відношенні Польща була відсталою державою […] Польські пани довели країну до злиднів і розорення. Підготовляючи війну проти СРСР, вони посилювали озброєння, витрачаючи на них понад 40 процентів усіх державних видатків. Трудящі маси Польщі жили в жахливих злиднях, голоді, в умовах безправ’я і жорстокого панського терору. Польща була багатонаціональною державою. Поляки становили коло 60 процентів усього населення, а національні меншості – здебільшого українці і білоруси – понад 40 процентів. Національні меншості зазнавали неймовірного гніту. Особливо жорстоким був гніт щодо українського і білоруського населення. Тому національні меншості не були і не могли бути опорою польської держави. Англійські і французькі імперіалісти створили польську буферну державу з тим, щоб використати її як знаряддя для нападу на Радянський Союз. Цьому завданню і була підпорядкована вся зовнішня політика панівних класів Польщі – аґентів англо-французького імперіалізму. В період 1918 – 1920 рр. панська Польща вела ряд загарбницьких воєн. В 1919 р. вона вела збройну боротьбу проти Литовсько-Білоруської Радянської Республіки. В 1920 р., заохочувана і підтримувана Англією і Францією, Польща намагалась загарбати Радянську Україну і Радянську Білорусію. Весною 1920 р. польські війська вторгнулись в Радянську країну. В результаті рішучого контрудару доблесної Червоної Армії білополяки були вигнані за межі нашої батьківщини. Але і в дальшому польський імперіалізм не покинув надій на здійснення своїх загарбницьких замірів. В жовтні 1920 р. Польща загарбала Віленщину з містом Вільно […] Війна Польщі з Німеччиною, що почалася 1 вересня 1939 р., привела на протязі десяти днів до воєнного розгрому польської держави. Повністю збанкротований уряд Польщі втік за її межі. Крім поміщицько-буржуазної верхівки в панській Польщі не знайшлось ні одної суспільної сили, яка бажала б зберегти існування клаптевої, штучно створеної держави, основаної на безправ’ї і гнобленні всіх народів, що населяли її, не виключаючи і польського народу. Розвал польської держави відкрив шлях для всяких випадковостей і несподіванок, які могли створити загрозу для СРСР. Радянський народ простягнув руку братської допомоги єдинокровним народам Західної України і Західної Білорусії, кинутим незадачливими польськими правителями напризволяще. Виконуючи рішення Радянського Уряду, Червона Армія 17 вересня 1939 р. перейшла кордон і визволила Західну Україну і Західну Білорусію. Тепер в Східній Європі відновлено мир і порядок. Визначено кордон між обопільними державними інтересами СРСР і Німеччини на території колишньої польської держави. Західна Україна і Західна Білорусія, возз’єднані з Українською і Білоруською Радянськими соціалістичними республіками, входять до складу СРСР.”
Натомість ось як поставилася до цього ОУН:
“…Поширення московської окупації на західноукраїнські землі не стало для нас катастрофою саме завдяки тій широко розбудованій політичній, державницькій і революційній свідомості, яку створила в цій займанщині Організація в революційній боротьбі з польською окупацією. Треба радіти, що західно українські землі увійшли в склад держави народу, який і так мав під своїм пануванням основний масив української землі, та що український нарід злучивсь під одною окупацією і скріплений в своєму питомому тягарі має можливість спрямувати всі свої сили в боротьбі з Москвою. Єдино-правильною політичною плятформою цієї боротьби, що не втратила в площині ініціятивності і розгорнення революційної боротьби в нових умовинах своєї актуальности[,] є революційна ідеологія ОУН і творена нею в нових умовинах нова плятформа революційної боротьби “маніфест” і достосована до нової української і світово-політичної дійсности революційно-визвольна програма боротьби за повну суверенність українського народу в світі. Єдиною силовою базою для продовжування цієї боротьби і поширення її на всю Україну і цілий простір московської імперії є революційні кадри Організації і той елемент, на який вона здобула вплив своєю боротьбою з польською окупацією”.
Розпад Польщі мав ще один аспект – із тюрем вийшли українські політв’язні, більшість серед яких становили члени ОУН (за деякими відомостями, близько 15 тис.). У зв’язку з приходом більшовиків Крайова Екзекутива поширила наказ про перехід усіх зафіксованих у документах польської поліції членів ОУН за кордон або в підпілля, щоб не втратити внаслідок енкаведистських арештів значної кількості революційного активу.
Натомість, за твердженнями П. Мірчука, ПУН певний час дотримувався позиції взагалі розпустити організацію в Краю. За словами Я. Гайваса, полковник. Р. Сушко восени 1939 р. рекомендував максимально звузити підпільну роботу і затримати її розбудову, при цьому перевести найдосвіченіших і військово вишколених членів ОУН на окуповані німцями території. Найближчий співробітник Володимира Тимчія і член Крайової Екзекутиви Микита Опришко так тлумачив ці вказівки: “Всі старі завжди більше налягають на обережність, але хто має рацію – покаже майбутнє”.
У третій декаді вересня члени КЕ ОУН В. Гринів, І. Собашек та З. Левицька із Бібреччини, де вони вели партизанські дії, перейшли на територію, окуповану Німеччиною, і у Сяноку зустрілися з В. Тимчієм та В. Гасиним. За рішенням “Лопатинського” І. Собашек та В. Гасин повернулися до Львова, а сам він відбув до Кракова. На початку жовтня 1939 р. із Борислава на окуповану німцями територію перейшли Роман Лаврів, Степан Ніклевич та Богдан Гошовський – спочатку у Радимно, а потім у Перемишль. Звідси С. Ніклевич-“Вірко”, Р. Лаврів-“Камінський” та М. Опришко-“Медвідь” повернулися в Західну Україну – до Львова.
Близько 15 жовтня 1939 р. С. Ніклевич через М. Опришка сконтактувався з заступником Крайового Провідника В. Гасиним, який призначив його керівником Юнацтва і підпорядкував йому керівника жіночого Юнацтва у м. Львові Любу Шевчик та заступника Василя Тхора-“Рога”. Попередній провідник Юнацтва І. Собашек очолив референтуру розвідки КЕ ОУН.
Собашек Ілярій, син Йосипа (псевд. “Байда”, “Скет”, “Тур”; 1917, с. Яблунівка Буського р-ну Львівської обл. – 06. 1941) . Член ОУН від 1931, її активний організатор у Буському р-ні. У 1937-1939 – інструктор Юнацтва у м. Львові, від 03. 1939 – керівник Юнацтва у м. Львові, від 10. 1939 – референт розвідки КЕ ОУН. Заарештований при переході кордону разом із В. Гасиним 12. 02. 1940 Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу, страчений, імовірно, при тотальному знищенні українських політв’язнів.
В кінці вересня – на початку жовтня прибув до Львова Степан Бандера, який 13 вересня 1939 р. звільнився з польської в’язниці у Бересті. За два тижні він встановив контакти із КЕ ОУН та провідними громадськими та церковними діячами. Колишній член КЕ ОУН Роман Малащук згадував, що С. Бандера тоді мешкав у забудовах собору св. Юра, де і зустрічався з провідними членами ОУН. Цей час майбутній Голова Революційного Проводу згодом описав так:
“Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибільшовицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ”.
Згодом С. Бандера із братом Василем перейшов в генерал-губернаторство, де зустрівся із В. Тимчієм і разом з ним прибув до Кракова у жовтні 1939 р. Про перебування В. Тимчія у Кракові згадується у книзі Миколи Климишина “В поході до волі”:
“… У другій половині жовтня чи першій половині листопада 1939 року в Кракові появився Бандера. […] Бандера ждав на мене в товаристві Лопатинського – Тимчія і його подруги Зенки. Тим я дуже втішився, бо про Лопатинського читав я багато у звітах про протипольську партизанку в Стрийщині. Він між іншим, бувши тоді Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ, зарядив був мобілізацію членства ОУН на два дні перед проголошенням мобілізації в Польщі. Це йому уможливило врятувати багато молоді від військової служби в польській армії в час війни, а зате зміцнити свої лави партизанів, які називалися “Самооборона”. Лопатинський був високий, гарно збудований блондин, веселий і товариський. Від того часу я з ним зустрічався дуже часто, аж доки він не вернувся до Краю”.
Разом із В. Тимчієм в Кракові були також військовики В. Гринів-“Кремінський” та Я. Горбовий-“Буй”.
Від початку листопада В. Тимчій-“Лопатинський” керував підпілллям в Західній Україні безпосередньо, перебуваючи у Львові після повернення з-за кордону. Користувався в той час теж псевдонімами “Володимир Зборівський”, “Євгеній”, “Окулярний”, “Сніг”. А ще Петро Башук називав його “Папцьо”. Осип Грицак, який в цей період багато спілкувався з “Лопатинським”, так характеризував Крайового Провідника: “Тимчій був людиною широкої вдачі, енергійний, ініціятивний, повний розмаху, жадний слави, людина амбітна о великих аспіраціях на майбутнє. Позатим був великий оптиміст…”
У Крайовій Екзекутиві тоді працювали: Володимир Гасин-“Зелений”-“Тріска”, Осип Грицак-“Галайда”-“Непоборний”-“Роман”-“Гриць”, Микита Опришко-“Медвідь” (заступники провідника), а також Богдан Івашків-“Топір” (організаційний референт), Ілярій Собашек-“Тур”-“Байда”-“Скет” (референт розвідки), Володимир Гошко (референт військової розвідки), Орест Гринів-“Орський” (військовий інструктор), о. Ярослав Чемеринський (фінансовий референт), Галина Левицька-“Куна” (керівник зв’язку і жіночої мережі), Степан Ніклевич-“Вірко” (провідник Юнацтва).
Керівництво в Краю підтримувало постійний зв’язок з членами ОУН за кордоном, активно працювали пункти нелегальних переходів між окупованими СРСР та Німеччиною землями. На початку грудня 1939 р. знову пішов у Краків найближчий співробітник Крайового Провідника М. Опришко-“Медвідь”, а наприкінці того ж місяця – і сам В. Тимчій. У грудні 1939 р. він передав усі справи керівництва ОУН на Західній Україні своїм заступникам – Володимирові Гасину-“Трісці” та Осипові Грицаку-“Галайді”.
Гасин Володимир, син Василя і Марії (псевд. “Тріска”, “Зелений”; 16. 08. 1916, с. Конюхів Стрийського р-ну – кінець 06. 1941). Стриєчний брат Олекси Гасина. Залучений в ОУН В. Тимчієм, провідник у Стрийській ґімназії, яку закінчив у червні 1936, окружний провідник ОУН Стрийщини (1938-1939). Студент юридичного факультету Львівського університету від 11. 1938. Заступник Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського” (осінь 1939 – лютий 1940). Заарештований при переході кордону разом із І. Собашеком 12. 02. 1940. Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу, страчений, імовірно, під час тотального знищення політичних в’язнів.
Пам’ятаючи, що після переговорів з керівництвом ПУНу загадково пропав безвісти Мирослав Тураш, В. Тимчій перед відходом сказав, що за місяць повернеться, якщо ж ні, то повідомить про це О. Грицака та В. Гасина. В іншому випадку розпорядився, щоб хтось із КЕ ОУН виїхав за кордон довідатись про причини його відсутності. Приблизно 23 грудня Крайовий Провідник у товаристві Павла Ґаби-“Крука”-“Невідомого” пішов через кордон у генерал-губернаторство, звідки П. Ґаба повернувся близько 11 січня 1940 р.. У січні 1940 р. у Кракові В. Тимчій доручив В. Гриніву заступати його в організаційних справах перед членами ОУН, що прибували з Краю.
На початку 1940 р. КЕ ОУН підпорядковувалися три обласних проводи в Галичині, а також один на Волині на чолі з Іваном Скоп’юком-“Сатаною” (згодом переформований у Крайову Екзекутиву Північно-Західних Українських Земель).
До кожної області входило кілька округ:
Львівська область (провідник “Микола”) включала округи: 1) Львів (Василь Шевчук-“Муха”, 460 членів) – пов. Винники, Глиняни, Городок, Комарно, Куликів, Яворів; 2) Сокаль (Петриченко) – пов. Кам’янка Струмилова, Радехів, Сокаль; 3) Рава-Руська – пов. Жовква, Любачів, Рава-Руська.
Станиславівська область (в стадії організації) – округи: 1) Станиславів (250 членів) – пов. Богородчани, Галич, Надвірна, Станиславів; 2) Коломия (Богдан Тичинський-“Джот”, 110 членів) – пов. Коломия, Снятин, Косів, Городенка; 3) Стрийська (Кость Цмоць-“Стрілець”) – пов. Стрий, Сколе, Долина, Жидачів, Дрогобич, Самбір; 4) Перемишль (Ярослав Яремчук) – пов. Перемишль, Добромиль.
Тернопільська область (в процесі організації) – округи: 1) Чортків (Клявдія Чайковська-“Лискавка”, 501 член) – пов. Бучач, Заліщики, Копичинці, Чортків; 2) Бережани (Іван Гірняк-“Мороз”, 960 членів) – пов. Бережани, Перемишляни, Підгайці, Рогатин, Ходорів; 3) Золочів (Осип Ґалиш, 298 членів) – пов. Броди, Зборів, Золочів; 4) Тернопіль (Степан Ковальчук-“Сидір”, 300 членів) – пов. Збараж, Скалат, Теребовля, Тернопіль.
Ґалиш Осип (31. 03.
На обліку організаційного референта тільки у семи округах (Бережани, Золочів, Коломия, Львів, Станиславів, Тернопіль, Чортків) стояли 3879 членів ОУН, що дає можливість оцінювати загальну чисельність мережі в Західній Україні (18 округ) біля 9-10 тис. членів. У липні 1941 р. Крайовий Провідник Іван Климів-“Леґенда” звітував, що на той час організація нараховувала 20 тис. членів у 3300 станицях, при чому у 1939-1941 рр. до рук більшовиків потрапило близько 5 тис. і загинуло майже 700.
Округи, що межували із колишнім польсько-російським кордоном, отримали завдання поширювати свою роботу на територію, відповідно, Житомирської і Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) областей. Насамперед це стосувалося розвідки та розбудови мережі. Також було розгорнуто роботу серед прибулих в Галичину і Волинь українців – працівників радянської влади, насамперед інтеліґенції і студентів. Згодом Д. Мирон та К.-А. Березовський сформували спеціальну групу, діяльність якої була спрямована на роботу із “східняками”. До неї увійшли Юрій Стефаник, Омелян Пріцак та ін. Результатом роботи цієї групи було залучення до лав ОУН осіб, які згодом зайняли провідне місце в Організації (наприклад, Йосип Позичанюк і Пантелеймон Сак). У липні 1941 р. Крайовий Провідник І. Климів-“Леґенда” підсумовував роботу ОУН на осередніх та східних українських землях за час від вересня 1939 р.: організовано до 20 станиць у Кам’янець-Подільській області, до 100 станиць у Вінницькій області, кілька робітничих груп у Дніпропетровській області, до 200 осіб у Харківській області, у Києві – група письменників (20 осіб), а також інтеліґенції і робітників (80 осіб) та ін.
Осип Грицак повідомляє, що на одній із зустрічей у листопаді 1939 р. В. Тимчій окреслив завдання на найближчий період: “…Створити повну Краєву Екзекутиву, яка могла би діяти і в скорому темпі (докладно протягом 3-4 місяців) приготовитись під кожним оглядом до зриву:
а) Створити військовий штаб, який мав би приготовити подрібний план праці й керувати нею. До штабу мають увійти люди фахово військові і провідник Краєвої Екзекутиви ОУН.
б) Поробити старання і підшукати джерела набування зброї.
в) Переводити військові вишколи в ціли створення фахово-військових інструкторів.
г) Створення курсів санітарних для вишколу санітарного членів.
ґ) Будування радіонадавчих апаратів і в тій ціли підшукати фахових людей.
Ці інструкції й накази мали бути виконані до означеного часу то є 4 місяців. Тимчій сам вибирався закордон, щоби порозумітися з Проводом в тій саме ціли і на випадок інших чи розбіжних думок переважити у рішенню. Між іншим Тимчій мав поладнати за кордоном справу грошевої підмоги і висилку потрібних матеріялів та військових спеців”.
18 грудня 1939 р. вибухло збройне повстання проти російсько-більшовицької окупації на Збаражчині, яке очолив повітовий провідник Збаражчини Михайло Данилевич.
Данилевич Михайло, син Василя (псевд. “Рубинський Василь Петрович”; 1910, с. Залужжя Збаразького р-ну Тернопільської обл. – ?). Член ОУН, повітовий провідник Збаражчини (1939), політичний в’язень польських тюрем (10. 1937). Організатор і керівник збройного повстання на Збаражчині 18. 12. 1939, після чого перейшов у підпілля. Близько співпрацював із майбутнім командиром УПА Дмитром Клячківським. Заарештований НКВД (1940). На “Процесі 59-х” 15-18. 01. 1941 засуджений до розстрілу. Загинув, імовірно, при тотальному знищенні політв’язнів влітку 1941.
Також була спроба повстання на Чортківщині, але внаслідок репресивних контрзаходів НКВД його було зірвано, а 128 причетних до цієї події осіб заарештовано. Організатори повстань у Збаражчині, Чортківщині та ін. планували поширити їх на другі округи. НКВД запобігло збройним виступам у Бережанському, Кременецькому, Стрийському та Жидачівському повітах. Зрозуміло, що такі напівстихійні виступи не могли мати успіху, проте члени ОУН часом фактично змушені були брати зброю в руки, захищаючись від арешту і не бажаючи загинути без опору.
Щоб не повторити гіркий досвід протибільшовицької боротьби на Наддніпрянщині у 1920-1930-х роках, було вирішено не зволікати із початком повстання. Як планувала КЕ ОУН та її провідник В. Тимчій, воно мало початися весною 1940 року. Осип Грицак згодом зізнавав, що на зустрічі у Львові в листопаді 1939 р. Володимир Тимчій досить оптимістично викладав можливі перспективи збройної боротьби і створення незалежної Української Держави, хоча “розумів, що доведеться зіткнутися із дуже сильними силами ЧА, для підготовки до цього треба буде немало матеріальних засобів, зброї і надійні кадри. До створення потужної, боєздатної організації і зводилися завдання, які поклав на мене Тимчій”.
За наказом В. Тимчія усі члени ОУН, яких виявила польська влада, повинні були обов’язково йти за кордон, щоб не дати можливості НКВД потрапити на слід ОУН; а ті, хто залишився, мусили працювати нелеґально і під іншим прізвищем. Підробкою документів займався Володимир Прийма, який з цією метою влаштувався працювати в один із райвідділів міліції м. Львова. Налагоджено роботу в цьому напрямку було також в округах. Зокрема, у жовтні 1939 р. Федір Ґоляш-“Виговський” з Бережанщини, а у січні 1940 р. окружний провідник Коломийщини Б. Тичинський-“Джот” передали для використання КЕ ОУН чисті бланки особистих документів з печатками.
Тичинський Богдан, син Михайла (псевд. “Джот”, “Панас”;
Разом з тим, члени ОУН отримали вказівки при можливості ставати до праці в усіх владних установах – адміністрації, міліції, пошті та ін.
За часів польської окупації фінансовим референтом КЕ ОУН був священик церкви Петра і Павла у Львові о. Ярослав Чемеринський. Організаційні гроші знаходилися у “Промбанку” та банку “Народна торгівля”, і в час російсько-більшовицької окупації зняти їх було неможливо. Після вилучення з обігу на окупованій території польських злотих КЕ ОУН мала їх у своєму розпорядженні ще близько 15 тисяч. Ці кошти переправили у генерал-губернаторство, закупили на них годинники і привезли до Львова на продаж. Перед відходом за кордон В. Гасин передав О. Грицакові 2 тис. радянських рублів з членських внесків. Проте в умовах тотального стеження та заборон під час більшовицької окупації гроші відігравали незначну роль, бо необхідні для підпілля речі купити було дуже важко.
Посилення конспірації, розбудова організаційної мережі, набування зброї, проведення вишколів – все було спрямоване на підготовку до збройного повстання. Цей період діяльності ОУН частково опрацьований у сучасній історіографії, проте ще вимагає докладного дослідження.
Як вже згадувалося, під час бойових дій у вересні 1939 р. члени ОУН захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 важких кулемети, 80 легких кулеметів, 3000-3757 ґвинтівок, 3445 пістолетів, 1485 ґранат та велику кількість набоїв. За словами В. Тимчія, станом на листопад 1939 р. на обліку КЕ ОУН була така кількість замагазинованої зброї: 45-50 кулеметів, до 5000 ґвинтівок, 4 розібраних літаки. Щоправда, на той час ще не всю зброю було обліковано.
Орест Гринів-“Орський” розгорнув військово-вишкільну роботу, контролюючи своїх підлеглих в округах та інструктуючи керівний актив. 10-16 січня 1940 р. на конспіративній квартирі на вул. Глибокій, 21 військовий інструктор КЕ ОУН О. Гринів-“Орський” провів вишкіл для підпільників з Волині і Полісся.
Гринів Орест, син Івана та Марії (псевд. “Орський”; 1912, Куликів, тепер Жовківського р-ну – червень 1941). Один із організаторів повстання у вересні 1939. Військовий інструктор КЕ ОУН від осені 1939, організатор військових вишколів у Львові. Заарештований у Львові в кінці березня 1939. Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу; страчений, імовірно, під час тотального знищення українських політичних в’язнів.
Максимально використовуючи усі можливості, Організація скеровувала своїх людей для вишколу до чужинецьких армій, в той час німецької і радянської. У листопаді – грудні 1939 р. з Кракова до Львова прибув кур’єр “Орленко”, який передав вказівки для КЕ ОУН, зокрема, щоб члени ОУН вступали в ЧА для отримання військового вишколу.
Для пропаґандистського забезпечення на вул. Канівській 11/1 було обладнано підпільну друкарню (склограф, шопірограф, множильний апарат системи “Герстнер
Для належного ведення бойових дій почалася розбудова розвідувальної мережі. КЕ ОУН видала наказ, щоб у кожній Екзекутиві працював референт розвідки. Проте у цій роботі організація не мала наміру виконувати чужі замовлення. За свідченнями О. Грицака, у січні 1940 р. членам ОУН в Краю було заборонено: “1) анґажуватись до шпигунської роботи; 2) не […] помагати приходячим людям утворювати якої-небудь сітки або вказувати їм яких-небудь людей; 3) не […] давати таким людям приміщень і сховків; 4) відсепаруватись зовсім від тих людей, хоча би це були свояки або кревні”.
Крім ОУН, на окупованій більшовиками території Західної України діяли, хоч і у значно вужчих масштабах, інші українські, а також польські організації.
Так, у підпіллі діяла підпорядкована безпосередньо А. Мельникові (перед тим Є. Коновальцеві) окрема мережа ОУН, до якої входили ветерани Січових Стрільців та УГА. Частково діяльність цієї структури висвітлено у відомих зізнаннях полковника Михайла Кураха, проте її діяльність ще вимагає серйозного дослідження. Імовірно, ця мережа тісно була повязана також із ветеранською організацією УГА “Молода Громада” на чолі з Андрієм Палієм. Крайовим Провідником цієї мережі був Юліян Шепарович, який представляв її на ІІ Великому Зборі Українських Націоналістів у Римі.
На допиті НКВД у 1944 р. М. Курах стверджував, що у зв’язку з окупацією Західної України СССР, ОУН [невідомо, чи вся організація, чи тільки підлегла Ю. Шепаровичеві – авт.] реорганізована у бойові групи, “які згодом мали стати базою з формування Української Повстанської Армії (УПА)”. Наказ та інструкції про формування УПА , за словами І. Кураха, надійшли від А. Мельника до Крайової Екзекутиви Ю. Шепаровича у першій половині вересня 1939 р. і стали основою для перебудови вищезгаданої окремої мережі ОУН.
Вже у жовтні 1939 р. окружний провідник Бережанщини в мережі Ю. Шепаровича Володимир Бемко (старшина УСС, в минулому член Начальної Команди УВО та УНДО, адвокат на політичних процесах) нав’язав контакт із членом окружного проводу ОУН Бережанщини Б. Івашківим і повідомив його про існування коло м. Рожнятова Повстанського центру під керівництвом інженера-лісівника Павла Білевича, якому в роботі допомагали священик з околиць м. Долини Руданський та колишній повітовий провідник ОУН Щиреччини Однорог. За словами В. Бемка, нова організація готувала збройне повстання і мала бути дієвішою, ніж ОУН.
Білевич Павло, син Івана і Марії (10. 11. 1907, Сидинівка Бродівського р-ну Львівської обл. – ?). Закінчив лісову інженерію Львівської політехніки. Повітовий провідник УВО, потім ОУН Брідщини. Керівник Повстанського центру (1939-1940). Доля невідома.
24 січня 2011
Частина 10
Наприкінці листопада про діяльність Повстанського центру П. Білевича доповідав окружний провідник ОУН Стрийщини Кость Цмоць-“Стрілець”. Зокрема, що на Сколівщині формуванням нової організації за дорученням члена ПУН Я. Барановського-“Стефка” займався його представник Іван Бутковський, який на місці підпорядковувався П. Білевичу та Руданському. Весною 1940 р. у Львові одним із представників П. Білевича був його давній співробітник з ОУН на Брідщині, працівник бібліотеки політехнічного інституту Микола Туркевич.
Цмоць Костянтин, син Григорія і Марії Клепуц (псевд. “Вовченко”, “Град”, “Модест”, “Стрілець”, “Юра”; 10. 02. 1914, с. Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну Львівської обл. – 21 (22). 12. 1944, с. Юшківці, тепер Жидачівського р-ну Львівської обл.). Член Пласту – 57 курінь ім. І. Мазепи (Верхнє Синьовидне), учень Стрийської ґімназії – два класи молодший від В. Тимчія. Політв’язень польських тюрем. Одружений з Марією Білас – сестрою страченого поляками у 1932 Василя Біласа. Окружний (обласний) провідник ОУН Стрийщини (1939-1941), двічі потрапляв до рук НКВД і двічі зумів втекти. Співробітник референтури СБ Крайового Проводу ОУН Західних Українських Земель. У 1943 р. відзначився при визволенні із німецької тюрми Олекси Гасина (Дрогобич), Дмитра Грицая і Ярослава Старуха (Львів). Керівник охорони підпільної радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”) біля с. Ямельниці Сколівського р-ну Львівської обл. Загинув у бою, похований у с. Юшківцях.
Цмоць Дмитро, син Григорія і Марії Клепуц (псевд. “Улас”; 20. 03. 1921 – 22. 04. 1947) теж виховувався у Пласті, Юнацтві ОУН, заарештований у 1940, звільнився 1941. У лютому 1945 при розбитті школи пропаґандистів у с. Лукавиці Долішній Стрийського р-ну був важко поранений. Дмитра врятувала молода дівчина Євдокія Гошовська [мати Василя Шпіцера – авт.]. Згодом був заступником районного провідника ОУН Стрийщини. Загинув у бою.
Наприкінці 1939 – у першій половині 1940 рр. між КЕ ОУН та Повстанським центром П. Білевича тривали переговори щодо узгодження діяльності та об’єднання, проте практичних результатів вони, імовірно, не дали. Контакти із ним підтримували спочатку В. Гасин, а відтак Д. Мирон. Так само мало відомо про практичну діяльність центру П. Білевича, хоча є дані, що згідно з одним із варіантів повстання передбачалось розпочати в ніч з 17 на 18 квітня 1940 р.
Мирон Дмитро, син Данила і Марії (псевд. “Андрій”, “Максим”, “Орлик”, “Піп”, “Роберт”, “Свєнціцький”; 5. 11. 1911, с. Рай Бережанського р-ну – 24 (25). 07.
З часів польської окупації у підпіллі перебував Пласт – молодіжна виховницька організація, яка не припинила існування і під більшовицькою окупацією, хоча, імовірно, активної діяльності не проводила. Організація називалась “Вогні” – за назвою однойменного журналу, навколо якого гуртувалися учасники підпільного Пласту 1930-х років.
На початку 1940 р. із представниками підпільного Пластового центру провів переговори обласний провідник Львівщини “Микола”. З’ясувалося, що “Вогні” теж готують збройне повстання. Навесні Д. Мирон досяг домовленості про об’єдання “Вогнів” з ОУН. Можна припускати, що частина “вогнивоїв” (як називали членів підпільного Пласту) включилася в активну роботу ОУН, проте пластова організація існування не припинила. Про це свідчать арешти НКВД активістів “Вогнів у червні 1941 р.”.
КЕ ОУН володіла інформацією і про польське підпілля, проте на контакт та співпрацю з ним не виходила з двох причин: через претензії Польщі на Галичину і Волинь та побоювання провокацій, спрямованих проти ОУН: навіть перед загрозою втрати державності поляки не відмовилися від колоніально-шовіністичного мислення стосовно українців (як, до речі, і в час німецької та другої російської окупації Західної України). Така позиція КЕ ОУН була цілком виправданою. Як тепер відомо, НКВД завербувало одного із керівників тодішнього польського підпілля у Львові майора Е. Мацєлінського (“Рей”, “Корнель”), який схилив до співпраці з НКВД частину своїх підлеглих. Зрештою, як твердить дослідник І. Ільюшин, масові арешти близько 2000 учасників польського підпілля навесні-влітку 1940 р. “фактично поклали край організованій антирадянській діяльності [поляків]”.
Та все ж основною підпільною структурою на українських землях була Організація Українських Націоналістів, якою керувала Крайова Екзекутива на чолі із Володимиром Тимчієм. Вже у той час ОУН усвідомлювала, що в умовах більшовицької окупації тільки вона може взяти на себе відповідальність за долю українського народу. Реалізовуючи накреслені нарадами 10 лютого напрямні, весною-влітку 1940 р. Д. Мирон та К.-А. Березовський виробили програму формування Національного фронту, до якого б увійшли представники усіх українських політичних сил (ФНЄ, УНДО, УСРП, УСДП та ін.), що не заплямували себе співпрацею з окупантськими режимами. На цій платформі в майбутньому сформувалися Українське Державне Правління під керівництвом Ярослава Стецька (1941 р.) та Українська Головна Визвольна Рада (1944 р.).
Березовський Кость-Арпад, син Амвросія та Марії (псевд. “Арпад”, “Карпо”, “Кречет”, “Карий”; 16. 02.
КЕ ОУН під керівництвом Д. Мирона, а опісля І. Климіва, провела практичну роботу із створення т. зв. сеньйоратів, до яких увійшли авторитетні політичні, громадські, культурні та кооперативні діячі. Влітку 1941 р. сеньйорати відіграли важливу роль у формуванні української державної адміністрації.
Тоді ж було напрацьовано концепцію створення “фронту поневолених народів” на чолі з українцями для боротьби проти російського імперіалізму.
Як вже згадувалося, до реалізації власних інтересів ОУН намагалася залучати допомогу держав, чиї інтереси не перетиналися з українськими, зокрема Італії, Англії чи іншої країни. В. Гасин на зустрічі з Б. Івашківим 18 жовтня 1939 р. казав, що треба бути готовими підняти повстання на випадок війниміж Німеччиною та СССР. Якщо не буде налагоджено співпраці з Німеччиною, то ОУН укладе угоду з Англією або третьою стороною, з якою є контакт.
Під час перебування В. Тимчія у Римі Я. Стецько влаштував зустріч із представником італійського уряду, в якій з українського боку взяли участь С. Бандера, Я. Стецько та В. Тимчій. О. Грицак у своїх зізнаннях писав: “Ішло здається про те, щоби італійський уряд дав свою згоду на утворення військової школи чи властиво, щоби дав дозвіл школити у своїх військових школах українців, яких вкаже їм провід ОУН. Італійський уряд через свойого делегата мав дати свою згоду – після слів “Креміня” або “Максима” – на школення в італійських військових школах молодих українців. До 500 осіб мав би – після слів “Креміня” або “Максима” – вишколити військово у своїх школах уряд італійський, з одним застереженням: що всі ті люди мали би самі приїхати на вишкіл. Уряд італійський не зобов’язує себе нічим і не буде помагати у переходах границь. Здається мені, що була мова й про те, що уряд італійський не відмовився інтервеніювати в Угорщині, щоби ця дозволила переходити через свою територію молодим українцям, прибуваючим з України до Італії на військовий вишкіл”.
У серпні 1940 р. один із чільних представників ОУН Михайло Турчманович за дорученням Степана Бандери зустрівся із його батьком о. Андрієм у с. Тростянці Долинського р-ну, де той був парохом. М. Турчманович розповів йому про поїздку С. Бандери до Рима та зустріч з міністром закордонним справ Італії Галеаццо Чіано. Імовірно, мова йде про події січня 1940 р., в яких брав участь В. Тимчій. Отець Андрій Бандера на допиті НКВД про це розповідав так:
“Запитання: Вас інформував Турчманович про мету поїздки Степана в Рим і зміст розмови з Чіано?
Відповідь: Турчманович сказав, що Степан їздив у Рим від імені закордонного проводу ОУН, щоб домовитися з італійським урядом про військову і збройну допомогу українській армії на випадок війни проти СРСР. На допомогу Німеччини хоч і розраховує провід ОУН, але остаточно не надіється. Німці постараються мати користь від цього лише для себе. Тому провід вирішив заручитися допомогою італійського уряду. Крім того, Степан мав завдання домовитися з італійським урядом про притулок для української армії на терені Італії в разі її поразки у війні проти СРСР.
Запитання: Які результати переговорів між вашим сином Степаном та італійським урядом, зокрема з міністром Чіано?
Відповідь: Про це мені Турчманович не говорив, але, говорячи про становище українських націоналістів тепер, сказав, що ждати допомоги від італійців досить ризиковано, бо і ті, й інші дбають лише про свою вигоду, а не про долю України. На будь-чию допомогу розраховувати досить трудно…”
Незважаючи на спроби знайти союзників (Німеччина, Італія, Англія), плановане збройне повстання, відповідно до стратегічних завдань ОУН, не було безпосередньо прив’язане до можливої німецько-радянської війни. Про це, зокрема, зазначало НКВД у звинувачувальному висновку “Процесу 59-х”: “Слідством встановлено, що питання про збройне повстання проти Радянської влади українськими націоналістами ставилося не тільки в момент сприятливої політичної ситуації, якою вважається початок війни СССР з Німеччиною, Балканськими країнами або Туреччиною, а також і за відсутності цих умов”.
10 березня 1940 р. у Кракові при Революційному Проводі ОУН було створено повстанський штаб, до якого увійшли: Дмитро Грицай-“Сірко” – начальник штабу; Олекса Гасин – заступник начальника штабу з оперативних справ; Володимир Гринів-“Суп” – заступник начальника штабу з організаційних справ; Лев Харкевич-“Цабай” – заступник В. Гриніва з оперативних справ; Микола Лебедь-“Чорт”-“Вільний”-“Ігор” – начальник військової розвідки; Осип Карачевський-“Свобода” – керівник військового навчання; Роман Шухевич-“Щука” – керівник відділу зв’язку; Гошовський [Юліян або Микола. – авт.] – інженер, працівник відділу зв’язку; Лев Зацний-“Вік” – помічник Р. Шухевича; Павло Клим – керівник відділу постачання; Василь Кук-“Медвідь” – керівник відділу військового постачання; Врецьона [імовірно, Володимир. – авт.] – керівник санітарного відділу; Ярослав Горбовий – помічник В. Гриніва в організаційних справах і помічник О. Карачевського з військового вишколу. Незабаром до Львова для організації крайового повстанського штабу було скеровано В. Гриніва, Л. Харкевича, Л. Зацного та Я. Горбового.
Загалом для посилення підпілля в Україні у перші місяці 1940 р. з території краківського генерал-губернаторства вислали ряд груп, що складалися з досвічених членів ОУН.
У січні 1940 р., невдовзі після Різдва, в районі с. Бендюга неподалік м. Кристинополя (тепер Червоноград) переходила кордон т. зв. “Перша пробоєва група” під керівництвом Степана Пшеничного, скерована на Північно-західні українські землі (ПЗУЗ). До неї входили 12 бойовиків. На радянському боці С. Пшеничний та його заступник Михайло Запісоцький загинули, Іван Кублій та Михайло Рудий були важко поранені, інші підпільники потрапили до рук прикордонників-енкаведистів. С. Пшеничний та М. Запісоцький за часів німецької окупації перепоховані у с. Волсвині (рідному селі М. Запісоцького).
Пшеничний Степан, син Андрія і Варвари (1913, с. Мокре Дубнівського р-ну Рівненської обл. – 01. 1940, біля с. Бендюга Сокальського р-ну Львівської обл.). Член Пласту – 76 курінь ім. Тимоша Хмельницького. Закінчив українську ґімназію у Кременці (1931), почав навчання у Львівському університеті. Член ОУН від 1930, зв’язковий між повітовою Екзекутивою Кременеччини і КЕ ОУН у Львові, повітовий провідник ОУН Дубенщини (1931-1932), референт пропаґанди КЕ ОУН ПЗУЗ (1936-1937). Політичний в’язень польських тюрем (06. 1932 - 1936, кінець 1937 - 09.1939). Призначений членом КЕ ОУН ПЗУЗ, на чолі бойової групи націоналістів здійснював перехід через кордон з СССР, під час якого загинув.
М. Климишин-“Непоборний” скерував з Кракова на Волинь і Полісся групу з 25 підпільників на чолі з Богуном, Пшеничним і Олексієм Штулем. Планувалося також перекинути ще одну чисельністю 15 осіб.
Наприкінці лютого з Кракова до Львова вирушила перша група підпільників на чолі з В. Тимчієм, до якої входили З. Левицька-“Зена”, М. Опришко-“Медвідь” і Теодор Оленьчак-“Васильків”. У районі с. Устиянова прикордонники натрапили на слід підпільників і почали погоню за ними. У нерівному бою всі члени групи загинули (докладніше про це йтиме мова далі).
На початку березня до Львова з Кракова дістався Остап Мацілинський-“Мацько”, в місто мали прибути також Степан Подоляк, Борисенко і Омельків. 16 березня в районі м. Радимно В. Гринів-“Кремінський”, Д. Мирон-“Максим” та Я. Горбовий-“Буй” перейшли кордон та за кілька днів були вже у Львові.
Група, до якої входили Василь Зелений-“Шпак-“Зенко”, Лев Зацний-“Вік”, Теодор Федечко-“Ярема”, Лев Харкевич-“Орест”, Олександр Луцький-“Богдан” та Василь Чижевський-“Артим” відбула з Кракова 15 березня. Перед від’їздом вони прослухали інструктаж, який проводили: сотник армії УНР, доктор Н. (тема лекції “Історія повстанської боротьби С. Петлюри з більшовиками”), В. Гринів-“Кремінський” (“Недоліки минулого повстанського руху”), В. Кук-“Медвідь” (“Вибухові речовини”) та поручник О. Карачевський-“Свобода”. Кордон переходили в районі м. Коростенка в ніч з 24 на 25 березня, і за кілька днів прибули до Львова. О. Луцький та В. Чижевський у Сяноку відокремилися і добиралися окремо.
І. Климів-“Мармаш”, В. Війтюк-“Чорний” та ще двоє підпільників теж перейшли кордон і у другій половині березня прибули до Львова, щоб налагодити зв’язок між КЕ ОУН у Львові та підлеглою їй КЕ ОУН ПЗУЗ. У березні 1940 р. на Волинь перейшло ще 17 підпільників.
Климів Іван, син Степана і Марії (псевд. ”Мармаш”, ”Леґенда”; 29. 10. 1909, с. Сілець Сокальського р-ну Львівської обл. – 4. 12.
Революційний Провід та Крайова Екзекутива підтримували у 1940 р. якнайтісніший зв’язок, що засвідчувало єдиний погляд на стратегічні і тактичні завдання ОУН, а також форми і методи їх практичного втілення.
Із від’їздом за кордон В. Гасина та І. Собашека обов’язки Крайового Провідника почав виконувати Осип Грицак-“Бездомний”.
Грицак Осип, син Теодора і Анни (псевд. “Галайда”, “Роман”, “Гриць”, “Бездомний”; 10. 01.
О. Грицак призначив своїм заступником Степана Новицького-“Степа”, а референтом розвідки – Романа Лавріва-“Камінського”.
Лаврів Роман (псевд. “Камінський”; 25. 12. 1912 – ?). Член Пласту – 18 курінь ім. Івана Франка в Дрогобичі. Співробітник референтури розвідки КЕ ОУН (1939-1940). Доля невідома.
На початку березня в КЕ ОУН відбулися ще деякі зміни. Замість заарештованого Б. Івашківа організаційним референтом призначено Степана Ніклевича-“Вірка”, а його місце Крайового Провідника Юнацтва зайняв Іван Максимів-“Вечірній”.
Ніклевич Степан, син Теодора і Параскевії (псевд. “Вірко”, “Вірчин Степан”; 3. 10.
24 березня 1940 р. на вул. Бема, 20 об 11 год. відбулося засідання провідного активу, в якому взяли участь: Осип Грицак, Ярослав Горбовий, Володимир Гринів, Онуфрій Максимів, Остап Мацілинський, Дмитро Мирон, Степан Ніклевич та Степан Новицький. Символічно, що це сталося в день т. зв. “виборів” до верховних рад УРСР і СССР. За місце проведення наради та охорону відповідав І. Максимів.
Максимів Іван-Богдан, син Андрія (псевд. “Богдан Бард”, “Вечірній”, “Ромб”; 14. 05. 1913, с. Дрогомишль Яворівського р-ну – 1941). Учень Яворівської ґімназії у 1927-1933, де належав до Пласту – 17 курінь ім. М. Драгоманова. Середню освіту здобув у Львові у 1936, закінчивши Малу семінарію. Студент Студіюм суспільної праці (1937-1939). Член ОУН з 1935, керівник Юнацтва ОУН у Малій семінарії (1936-1937), у чоловічих ґімназіях м. Львова (1937-1939). Політв’язень польських тюрем (06. 1933 - 02. 1934, 06 - 10. 1934, 03 - 09. 1939). Після розвалу Польщі до січня 1940 перебував за кордоном, після повернення до Львова – інструктор, від березня 1940 – референт Юнацтва КЕ ОУН. У серпні 1940 перебрав від Л. Зацного обов’язки організаційного референта КЕ ОУН, став заступником Крайового Провідника Д. Мирона. Заарештований НКВД у Львові 3. 09. 1940 з частиною організаційних документів; під час слідства не витримав тортур і виявив значну частину організаційних таємниць, засуджений 15-18. 01. 1941 на відомому “Процесі 59-х” до смертної кари, розстріляний, імовірно, 14. 04. 1941.
Крайовий Провідник О. Грицак призначив новий склад КЕ ОУН ЗУЗ, до якого увійшли: заступник провідника С. Новицький-“Вій”, організаційний референт – С. Ніклевич-“Вірко”, референт пропаґанди і Юнацтва – Д. Мирон-“Максим”, господарчий референт – О. Максимів-“Кривоніс”, референт розвідки і безпеки – О. Мацілинський-“Мацько”. Провідником Юнацтва, який підпорядковувався Д. Мирону, залишився І. Максимів-“Вечірний”. За зв’язки КЕ ОУН відповідала Галина Левицька-“Куна”. Організовано також крайовий повстанський штаб, деякі пости в якому суміщалися за напрямками із аналогічними в КЕ ОУН: керівник штабу С. Новицький-“Вій”, заступник начальника штабу – В. Гринів-“Кремінський”, керівник відділу розвідки – О. Мацілинський-“Мацько”, керівник вишкільного відділу – Я. Горбовий-“Буй”, керівник організаційного відділу – С. Ніклевич-“Вірко”, керівник відділу пропаґанди – Д. Мирон-“Максим”, керівник відділу постачання – Онуфрій Максимів-“Кривоніс”. Керівником відділу зв’язку штабу планували призначити Василя Зеленого-”Шпака”-“Василя”-“Зенка”. Відповідно до інструкцій, які привезли В. Гринів та Д. Мирон, КЕ ОУН підпорядковувалася Проводу в Кракові, на чолі якого стояв Степан Бандера. Праця мала вестися в напрямку підготовки збройного повстання. Розбіжності між КЕ і штабом мав вирішувати Голова Проводу, а до вирішення першість мало слово Крайового Провідника.
Новицький Степан, син Михайла і Марії (псевд. “Вадим”, “Вій”, “В’юн”, “Спец”, “Степ”; 12. 12.
Було також сплановано план дій на найближчий період. Організаційний референт С. Ніклевич отримав завдання з допомогою В. Гриніва якнайшвидше сконтактуватися із керівниками обласних, окружних і повітових організацій ОУН та з’ясувати, якою кількістю зброї вони володіють. Повстанський штаб до 15 квітня мав скласти конкретний план з озброєння членів Організації, проведення військової підготовки і вивчення санітарної справи. О. Мацілинський повинен був налагодити розвідку і контррозвідку. Наступне розширене засідання КЕ ОУН, на якому мало обговорюватися питання про конкретний час початку повстання, було намічено на 15 квітня.
Одним із результатів роботи штабів ОУН було напрацювання генерального плану повстання, що базувався на досвіді та розробках, здобутих ОУН в Західній Україні під керівництвом В. Тимчія. Основними завданнями у плані були: зміцнення і поширення організації, яка б готувала народні маси до повстання; підготовка старшин і підстаршин, які б очолили збройне повстання; вивчення терену і ворога; вироблення плану дій; розкладення ворога; здобуття засобів боротьби (зброї та ін.); залучення до боротьби всіх можливих зовнішніх і внутрішніх союзних сил. Належно підготоване повстання мало стати силою, подібною до революції Б. Хмельницького 1648-1657 рр., коли було відновлено українську державність.
27 серпня 1940 р. до рук НКВД потрапив документ під назвою “Завдання ОУН”, частина якого була присвячена військовій роботі. У вступі зазначено, що вже на весну 1940 р. найважливішим напрямком діяльності ОУН став військовий: “Головні наші завдання: 1. створення, а там де вже є, перебудова і розширення української націоналістичної сітки; 2. підготовка військових кадрів (підстаршин і старшин) української національної армії; 3. забезпечення якомога більшої кількості зброї та інших засобів боротьби; 4. ознайомлення з районом боротьби та роботи (терен, ворожі позиції, наші сили); 5. намічення планів революційної акції на терені, планів підготовки революційної діяльності, планів технічного перевороту, планів організації сил в момент зриву (початку дій); 6. вирощування юних кадрів революціонерів, які будуть продовжувати боротьбу”. У кожному селі передбачалося створити “військову секцію” із завданнями: “а) військовий вишкіл всіх друзів в селі; б) забезпечення всіма доступними способами якомога більшої кількості зброї та військового спорядження”. В кожному селі повинно бути 12-15 ґвинтівок, 13-16 багнетів, військові намети, саперні лопатки, газові маски, набої, ґранати (2 наступальні і 2 оборонні на кожну людину), ножі. Передбачалося, також, що у кожному селі вдасться організувати загін мінімум з 12 осіб, 3-5 таких відділів підпорядковувалися підрайоновому комендантові, у розпорядженні якого було б тоді не менше 40-70 осіб озброєних стрілецькою зброєю та одним важким кулеметом. Ці невеликі рухливі бойові групи мали стати головною опорою всенародного повстання, своїми диверсійними акціями та саботажем викликати паніку у противника й, скориставшись зручним моментом, знищити політруків і старшин.
Над підготовкою збройного повстання в Західній Україні Організація працювала під керівництвом В. Тимчія та його наступників В. Гасина, О. Грицака, а відтак Д. Мирона. Незважаючи на присутність в Західній Україні військових з’єднань чисельністю 700-750 тис. осіб, більшовики реально побоювалися розгортання масштабної повстанської акції. Тому у березні 1940 р. НКВД провело випереджуючу акцію, внаслідок чого було значно знешкоджено Крайову Екзекутиву і штаб, що майже на півроку відклало можливість реалізації збройного повстання. У вересні того ж року НКВД знову провело упереджуючі арешти і повстання перенесли на 20 квітня 1941 р.. Упродовж літа – осені 1940 р. у Бережанській, Бучацькій, Коломийській, Стрийській і Тернопільській округах НКВД вилучило 43 кулемети, 2070 ґвинтівок, 600 револьверів, 80000 набоїв та ін, а за першу половину 1941 р. – 3 станкових кулемети, 14 кулеметів, 304 ґвинтівки, 296 револьверів, 114 ґранат, 46452 набої.
24 січня 2011
Частина 11
СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ОУН
Однією із визначальних подій української історії ХХ ст. був розкол ОУН у 1940 р. Цьому питанню присвячено чимало наукових та публіцистичних праць, серед яких, зокрема, слід відзначити сучасні роботи професора Володимира Косика. Виняткову цінність мають також статті Голови Революційного Проводу ОУН Степана Бандери. За ними, як і за іншими джерелами та літературою можна прослідкувати роль В. Тимчія та очолюваної ним Крайової Екзекутиви у процесі формування нового Проводу організації.
В історіографії ОУН існує поняття “Край” на означення активу в Західній Україні. Речником Краю була Крайова Екзекутива, отже, насамперед, її провідники, зокрема В. Тимчій. В умовах безпосередньої боротьби проти польської, а відтак російсько-більшовицької окупації організація в Західній Україні та її керівництво інколи оцінювали ситуацію, шляхи та методи діяльності інакше, ніж відірваний від реальних подій керований Андрієм Мельником Провід, що перебував за кордоном. Тому між КЕ ОУН та ПУН виникали розбіжності як тактичного, так і стратегічного характеру. Наприклад, у лютому 1930 р. на першій конференції ОУН на ЗУЗ Степан Охримович у своїй доповіді спробував обґрунтувати тезу про введення колективного відповідального керівництва в краю. Та проти цього рішуче виступив Микола Сціборський, що стояв за одноосібне керівництво. Пропозицію було відхилено.
Від 1934 р. існували серйозні підозри стосовно співпраці з польською поліцією чільних діячів ПУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника, які після смерті Євгена Коновальця почали претендувати на керівництво організацією і під впливом яких перебував новий провідник А. Мельник.
Євгенові Коновальцю завдяки провідницькому хистові та авторитетові вдавалося долати розбіжності між Краєм та Проводом. У листі до секретаря ПУН Володимира Мартинця від 2 травня 1930 р. Коновалець зазначав, що “вести справи в краю, сидячи собі спокійно за кордоном, не є можливо” і висунув ідею “виміни мозгів” між краєм та Проводом. Щоправда, незважаючи на перехід для роботи в ПУН членів КЕ ОУН Івана Ґабрусевича, Ярослава Стецька, Олекси Гасина, Михайла Колодзінського та інших, дійти порозуміння не вдалося.
Вбивство більшовицьким аґентом Є. Коновальця залишило проблему суперечностей між ПУН та Краєм нерозв’язаною. Процедура очолення ОУН А. Мельником, як і його кандидатура не отримали схвалення в Краю. Микола Климишин згадував:
“На місце Є. Коновальця прийшов полковник Андрій Мельник. Хоч він був полковником Січових Стрільців, належав до УВО й довший час провів спільно з Є. Коновальцем, але він не був тої самої вдачі й переконання, що Є. Коновалець і виховані ним кадри українських революціонерів”. Наприкінці серпня – на початку вересня 1938 р. Крайовий Провідник Лев Ребет та член КЕ ОУН Дарка Цісик зустрілися у Данціґу з членами ПУН О. Сеником, Я. Барановським та А. Чемеринською. О. Тюшка-“Обух” так переповідав зміст розмов:
“На тій стрічі було говорено головно на тему смерті полк. Коновальця і про наступництво в Пр[ово]ді. Як тоді говорили Сеник і Барановський, полк. К[оновалець] не лишив жодного заступника, отже вони запитували представників Краю, як Край дививбися на те, якби так Вождем став полк. Мельник. Обоє (Реб[ет] і Д[арка Цісик]) заявили, що це неможливе, бо полк. Мельник у Краю виявив себе противником нашого руху, очолював орг[анізацію] молоді “Орли” і т.д. Та що в тій матерії є рішення Кр[айового] Пр[ово]ду, який на випадок, якби були проєкти ставити Мельн[ика] на Вождя, мав тому спротивитися. Тоді Сеник заявив дослівно таке: “А ми будемо віндувати полковника Мельника!”.
Представники Краю спочатку намагалися переконати полковника Мельника в необхідності змін і, відповідно, обговорити з ним це питання. 29 січня 1939 р. в Данціґу на зустрічі з Я. Барановським, О. Сеником та А. Чемеринською М. Тураш порушив питання зустрічі з А. Мельником, але представники ПУН відповіли відмовою, мотивуючи це нібито міркуваннями безпеки. Зрозуміло, що заступник Крайового Провідника не міг становити загрози для життя тогочасного провідника ОУН. Зате така зустріч могла зашкодити Сеникові та Барановському. До речі, тоді ж стався ще один промовистий епізод, який зі слів М. Тураша описує член КЕ ОУН Осип Тюшка-“Обух”:
“Стріча мала місце в Данціґу в саму річницю Крут. Тямлю це тому, що Тураш потім оповідав з обуренням, як то він того дня придержувався традиційної в нас, у Краю, голодівки, а члени Пр[ово]ду Сеник, Баран[овський] і Нуська [Чемеринська] нормально наїдалися. На запит Сеника, чому Тураш не їсть, Баран[овський] відповів дослівно так: “Це вони в Краю переводять голодівку в річницю Крут”. Сеник (зі “зрозумінням”) відповів: “Ну, як так, то що іншого”.
Несхвалення в Краю викликала заборона ПУН членам організації, що перебували під польською окупацією, переходити на Закарпаття для допомоги розбудови там українського війська. Проте всупереч рішенню Проводу сотні націоналістів з Галичини і Волині усе ж влилися до лав “Карпатської Січі”.
Наприкінці травня – на початку червня 1939 р. військовий референт КЕ ОУН Володимир Гринів-“Кремінський” мав розмову з А. Мельником у Зальцбурзі (Австрія). Тоді ж за кордон прибув Крайовий Провідник Мирослав Тураш-“Грабовський”.У Празі та Відні він зустрічався з головою та членами ПУН, проте бажаних наслідків ці зустрічі не дали.
Обидві сторони сподівалися вирішити внутрішньоорганізаційні проблеми на ІІ Великому Зборі Українських Націоналістів (ВЗУН), що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., напередодні війни. Із 23-х учасників збору було лише два представники Краю – Дмитро Мирон та Осип Тюшка. Ще двох – Лева Зацного та Романа Шухевича до участі не допустили, бо, перебуваючи у Відні, вони не одержали дозволу на поїздку до місця проведення ВЗУН. Збір, який тривав всього три години, вимог крайовиків навіть не розглядав, як і не прийняв жодних постанов щодо діяльності ОУН в умовах назрівання воєнної ситуації та можливого вибуху війни. Д. Мирон та О. Тюшка у розмові з А. Мельником підняли питання обіцяного усунення з ПУН Я. Барановського, проте отримали таку відповідь: “Вождь так сказав і так буде!”. Що більше – до покликаної А. Мельником тричленної Президії Проводу крім генерала Миколи Капустянського увійшли також Я. Барановський та О. Сеник, проти яких і висувалися закиди з боку крайовиків.
Підозри щодо Я. Барановського і О. Сеника посилила провокація з доставкою з-за кордону зброї для ОУН в Західній Україні перед початком німецько-польської війни. Микола Климишин, який розслідував цю справу, писав: “Достава зброї для повстанських відділів з вибухом німецько-польської війни була заплянована й підготовлена в повному розумінні з ПУН за кордоном. Коли ж треба було реалізувати плян, на умовлене місце зустрічі в прикордонній смузі пішло з українських земель десять людей, щоб перебрати від висланців ПУН обіцяну зброю. Але, на умовленому місці зустрічі з кущів повисувалися цівки рушниць польської прикордонної сторожі, яка кількістю переважала наших друзів. Кількох членів ОУН, які не хотіли піддатися і не піднесли на заклик польської сторожі рук вгору, впали від її пострілів, інші поранені дісталися в неволю. Врятувався тільки один, якому пощастило втекти. Цього друга я в Кракові переслухував і він з повною рішучістю твердив, що справа з доставою зброї провалилася лише через “всипу” Барановського”.
Нездатність Андрія Мельника, Омеляна Сеника, Ярослава Барановського та інших членів ПУН здійснювати керівництво організацією та перебудувати роботу відповідно до нової політичної ситуації, ствердила нагальну потребу зміни керівництва. В результаті падіння Польщі з в’язниць вийшло багато членів ОУН, зокрема Степан Бандера. Завдяки здобутому авторитетові під час перебування на посту Крайового Провідника у 1933-1934 рр. і поведінці на відомих Варшавському та Львівському процесах, та насамперед – через феноменальні провідницькі й організаційні якості він невдовзі став лідером крайовиків, що опинилися в генерал-губернаторстві, та натхненником оздоровчих процесів в ОУН. Микола Климишин так згодом писав про Степана Бандеру: “…Як тільки пролунали перші постріли другої світової війни, в якій його покоління мало скласти свій іспит перед історією, він вийшов на волю з польської тюрми. Хоч був засуджений на кару смерти, не загинув. Хоч мав присуд досмертної в’язниці, вийшов на волю саме в той час, коли його найбільше потребували організація, його покоління і українська нація. Ті, що сиділи в польських тюрмах, знають, як поляки дбали, щоб усіх найнебезпечніших в’язнів вистріляти, користаючи з воєнного часу. А його Бог зберіг. Коли, в час найвищого напруження кризи в ОУН, членство довідалося, що він цілий і здоровий на волі, всім було ясно, що ОУН дістала провідника, на якого ждала після смерти сл. п. Є. Коновальця”. Без сумніву, Степан Бандера виконав покладену на нього місію, ставши незаперечним лідером національно-визвольного руху середини ХХ ст., представників якого названо “бандерівцями”.
У листопаді 1939 р. С. Бандера як останній з живих Крайових Провідників, що вийшли з тюрми, та леґендарний своєю поведінкою на Варшавському та Львівському процесах поїхав до Риму через Піщани і Відень на запрошення А. Мельника. Проте святкової зустрічі не відбулося: С. Бандера поставив вимогу усунути з ПУН Я. Барановського та О. Сеника, оскільки із слідства та суду мав серйозні підстави підозрювати їх у спричиненні у 1934 р. арештів членів Крайової Екзекутиви, якою тоді керував. На першій зустрічі в Римі з’ясувалося, що погляди на ряд піднятих питань в обох були різні, проте С. Бандера сподівався на здоровий глузд А. Мельника, а також на те, що переконає його стати на позиції крайовиків.
Упродовж жовтня – грудня 1939 р. лідери опозиції погодили свої вимоги і вирішили ще раз запропонувати їх на розгляд А. Мельника, який, згідно з устроєм ОУН, міг здійснити відповідні зміни одноосібно. Відповідальну місію – зустрітися з провідником Організації – доручили Володимирові Тимчію як Крайовому Провіднику та Степанові Бандері як речникові колишніх політичних в’язнів, що вийшли з тюрем і перебували у генерал-губернаторстві. В. Тимчій на зустрічі з О. Грицаком у Львові у листопаді 1939 р. говорив, що керівник ОУН А. Мельник не користувався авторитетом і перебував під впливом Я. Барановського та Р. Сушка, які стримували розгортання активної боротьби. Тоді ж він повідомив, що незадовго до цього був за кордоном і намагався зустрітися з А. Мельником, щоб переконати його діяти активніше, але це не вдалося. У 1939-1940 рр. із А. Мельником також мали розмови представники опозиції Микола Климишин, Степан Ленкавський та Роман Шухевич, який, зокрема, представив голові ПУН фотокопії документів польської поліції, що підтверджували факт співпраці з нею Ярослава Барановського. Василь Кук згадує: ”Фактично вже тоді існували дві організації. Одною керував Провід КЕ, до якого приєдналися провідні члени ОУН, що відійшли за кордон в останніх двох роках (Шухевич, Стецько, Мирон, Ґабрусевич, Тюшка, Зацний і другі), а також ті, що позвільнялися з тюрем та новоприбулі. У цьому середовищі Степан Бандера був авторитетною особою і вважався Провідником, хоч офіційно жодного провідницького становища не займав. Другою – керував ПУН. Це переважно члени, що вже тривалий час перебували в еміґрації, старшого віку та дехто з колишніх членів УВО”.
Кук Василь, син Степана і Параски (псевд. “Медвідь”, “Коваль”, “Леміш”, “Юрко”; 11. 01. 1913, смт. Красне Буського р-ну Львівської обл.) У 1923-1932 навчався в Золочівській ґімназії. Член Пласту у Золочеві. Член Юнацтва ОУН від 1929, від 1930 – член Золочівської повітової Екзекутиви ОУН. Студент права Люблінського університету (1932-1933). За революційну діяльність багаторазово арештовувався польською поліцією (1933-1936). З 1937 перебував у підпіллі – керівник друкарні КЕ ОУН “Мандоліна” на Підгаєччині. Організаційний референт революційної ОУН (1940-1941), член Проводу ОУН, організатор і керівник Центрального штабу Похідних Груп ОУН (1941), один із творців Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941. З весни 1942 – Крайовий Провідник ОУН на Південно-Східних Землях України з центром у Дніпропетровську. Крайовий Провідник Осередніх Українських Земель (ОСУЗ) від 1943, крайовий командир УПА-Південь від поч. 1944. У 1947 обраний заступником Голови Проводу ОУН на українських землях Р. Шухевича, увійшов до складу УГВР. Від липня 1950 – Голова Проводу ОУН на українських землях, Головний Командир УПА та Голова Генерального Секретаріату УГВР. Генерал-хорунжий УПА. Заарештований МГБ 23. 05. 1954, сидів без суду у камері смертників до 1960. Відтак мешкав у Києві, займався науковою діяльністю. Сьогодні – голова наукового відділу Братства УПА, активний у громадському житті.
Наприкінці грудня 1939 р. В. Тимчій-“Лопатинський” прибув до Кракова, а відтак до Відня, де зустрічався із провідними діячами ОУН, зокрема із Степаном Бандерою. 6 січня 1940 р. у Кракові відбулася різдвяна вечеря, в якій брали участь близько 50 осіб, зокрема Ольга Базильків, Степан Бандера, Олекса Гасин, Ярослав Горбовий, Дмитро Грицай, Володимир Гринів, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Зеновія Левицька, Дмитро Мирон, Микита Опришко, Ярослав Старух, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій, Василь Турковський, Ярослав Хомів, а також полковник. Роман Сушко і сотник Сулятицький.
Є інформації, що С. Бандера та В. Тимчій відвідали також на початку січня 1940 р. штаб-квартиру ОУН у Завберздорфі біля Відня та спілкувалися там з І. Ґабрусевичем, О. Гасиним та Р. Ярим. Після цього вони поїхали до Італії на зустріч із А. Мельником.
Степан Бандера так описує тогочасні події :
“При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельником. Моя поїздка до нього була проєктована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв’язку з краєм. Я мав з’ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проєктів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом […] Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми сподівалися спільно переконати А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження. До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я, між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським”.
Розмови С. Бандери, В. Тимчія та Я. Стецька як речників Краю з А. Мельником відбувалися за трьома напрямками: 1) узгодження генеральної лінії революційно-визвольної боротьби і самостійницької політики напередодні переломних подій, 2) поладнання справ ПУН так, щоб він був ґарантом реалізації такої концепції, 3) визначення відповідної до плану та до ситуації розстановки сил і керівництва. Стосовно кадрових змін у Проводі та усунення з нього ряду осіб, котрі себе скомпрометували і до яких Край мав серйозні застереження, А. Мельник не дав чіткої відповіді й залишив існуючий на той час стан речей: на ключових посадах і надалі залишилися Я. Барановський, О. Сеник та ін. Також не було підтримано пропозицію В. Тимчія як речника КЕ ОУН про надання С. Бандері посади у ПУН та призначення його зв’язковим між Проводом і Краєм.
Імовірно, що в Італії порушувалось також питання підготовки збройної акції проти більшовиків. А. Мельник ніби не заперечував проти цього, проте твердої відповіді не дав. Про це писав С. Бандера:
“Так само він [полковник А. Мельник – авт.] відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибільшовицької боротьби не зв’язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію”.
Відкинув А. Мельник також можливу участь ОУН у російсько-фінській війні та унезалежнення ПУН через його переїзд разом з Провідником до якоїсь нейтральної країни – Швейцарії, Іспанії чи Портуґалії. Як свідчив О. Грицак, голова ПУН вимагав від В. Тимчія, щоб той склав присягу:
“…В Римі в церкві Мельник особисто відбирав присягу Тимчія. Після присяги зажадав від Тимчія послуху і безглядної вірності. Натомість Бандері запропонував місце в Проводові ОУН як дорадника. Бандера не приняв запропонованого місця в Проводі ОУН і разом з Тимчієм опустили Рим”.
Цікаві подробиці, що змальовують характер розмов в Італії, подав С. Бандера у листі до А. Мельника: “У відношенні до нас (Стецько, Лопатинський, я) та до наших представлень і пропозицій ви були штивні, трактували формалістично і помітно не поважно, прямо збували. Але до тамтих, до шкідників, Ви відносилися куди більш уважливо. Навіть формальне домагання сл. п. Лопатинського, щоб поставити під суд винних за саботування достав зброї до повстанчої акції, як теж за зле кермування справами на Карпатській Україні, Ви збули ігноруюючою мовчанкою, а в другому випадку виясненням, що за кермування акцією ОУН на Карпатській Україні був відповідальний сл. п. Колодзінський, хоч учасники твердять, що було інакше (Про те інформував мене і других сл. п. Лопатинський, звернувши від Вас). […] Краєвий провідник і я дістали дві відповіді на останньому побаченні. Перша – словами: Все є добре, в порядку. Якщо є певні недотягнення, вони можуть бути постепенно усувані. Евентуальні зміни не виключені, можуть бути переведені, але хіба згодом на слідуючому Зборі. А втім нема про що говорити, бо належить виключно до компетенції Голови Проводу, який сам має оцінити, що добре для ОУН, а що зле. А друга відповідь була більш вимовна, ясна і конкретна. Це були конкретні організаційні рішення і розпорядження. Два з поміж них (усіх трьох) відносилися саме до справ, які ми між іншим порушували. Тими зарядженннями Ви як Голова ПУН закріплювали існуючий нездоровий стан, саме в тих місцях, де ми пропонували теж провести зміни.[…] Помимо того, що йшло теж про назначення провідника на тому терені, де Лопатинський вже настановив такого й пропонував затвердити його, а Ви призначили на той пост того члена, що вже там вів діяльність і саме його поступовання, як Вам виказував сл. п. Лопатинський, було шкідливе. Ви не хотіли навіть чути жодної завваги, кажучи аподиктично, що “Голова Проводу Українських Націоналістів вже видав рішення. Рома льокута, кауса фініта [Рим вирішив, справа закінчена – авт.]. Мало б все остати по-старому, то значить, в руках Сеника і Барановського мала б бути зосереджена фактична керма Організації. І дальше мала панувати в верховних кругах Організації атмосфера забріханости, облуди, фальшу й недовір’я, а замість кермування творчої ініціятиви – гра і поза. Революція мала остатись надалі без здорового, відповідального Проводу, в ділянці провідництва мала бути здана на ініціятиву, зглядно коректуру, провідних осередків другого ступня. До того ми не могли допустити. Надто важкий час, надто вирішальний етап, щоб у найвищому проводі був непорядок. Коли були вичерпані всі засоби, щоб упорядкувати відносини нормальним способом, коли до того не вдалося приєднати Вас, треба було поладнати справи вія факті [шляхом фактів – авт.]”.
Зрозуміло, що результати розмов з А. Мельником не влаштовували ані С. Бандеру і В. Тимчія, ані репрезентованих ними членів ОУН. Згодом невідомий речник революційного Проводу у праці “Чому була потрібна чистка” констатував: “Поїздка Бандери і сл. п. Лопатинського до полк. Мельника закінчилася повним неуспіхом людей, що нічого іншого не прагнули, як заведення ладу в верхівці і усунення шкідників. Вигляди на те, щоб словами переконати полк. Мельника, показалися неуспішними. Треба було зробити певні потягнення, щоб зберегти принайменше Край перед погубними наслідками Барановського і Сеника…”
С. Бандера у своєму листі до А. Мельника так описував зміну особистого ставлення В. Тимчія до голови ПУН: “Для обсервації подам зміни, що їх можна було дуже виразно заобсервувати на сл. п. Лопатинськім. Він був дуже відверта і безпосередня вдача. Він зачинав від сліпого, абсолютного віддання Голові ПУН. Потім заявив Вам, що якщо Ви дасьте наказ – то постріляє всіх учасників одної наради, де обговорювано справи непорядків в ПУН-і, й себе застрілить. Дальше ставить Вам вимоги. На початку останньої стрічі просив Вас, щоб присягу, яку мав зложити на Ваші руки, відсунути на час після розмови з Вами, узалежнюючи її від висліду тої розмови. А по повороті від Вас сказав, щоб не вживати в поздоровленні клича “Вождеві слава”, бо вождя немає – це дуже далека дорога, яку в двох розмовах з Вами впродовж кількох днів перейшло серце одного з найкращих членів ОУН”.
Нерозуміння А. Мельником важливості та необхідності змін в ОУН, яких домагалися крайовики на чолі з С. Бандерою та В. Тимчієм, змусили їх до рішучих дій.
Із протоколів допиту арештованого НКВД Осипа Грицака дізнаємося, що Тимчій провів у Кракові велику роботу з метою активізації Львівської Крайової Екзекутиви ОУН і зустрічався з керівником ОУН полковником Мельником у Римі. Про це повідомив член центру ОУН – керівник Краківської Екзекутиви ОУН на псевдо “Кремінь”-“Кремінський”. Він також повідомив, що Тимчій, перебуваючи у Кракові, зумів домогтися скликання конґресу керівних діячів ОУН, на якому було вирішено створити новий центр організації.
Знову говорять документи: “Дня 10 лютого 1940 р. зібралися передові націоналісти, майже всі дотогочасні провідники Краєвих Екзекутив та члени тих же Екзекутив, провідники бувших і теперішніх окружних Екзекутив та провідники і деякі члени теперішньої Краєвої Екзекутиви. Всі вони розглянули трудну ситуацію в Організації по невдалій місії Степана Бандери і сл. п. Лопатинського у полк. Мельника і вирішили, що добро ОУН вимагає передати наразі безпосередню керму організаційних справ Степанові Бандері і покликаному ним Проводові”.
За даними П. Мірчука, в нараді 9-10 лютого 1940 р., на якій одноголосно прийнято “Акт 10 лютого 1940 року ”, взяли участь представники ОУН на ЗУЗ: Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Володимир Тимчій-“Лопатинський”, організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ Микита Опришко-“Медвідь”, ідеологічний референт Дмитро Мирон-“Орлик”, військовий референт Володимир Гринів-“Кремінський”, бойовик Лев Зацний-“Вік” і референт жіноцтва Зеня Левицька-“Зена”.
У спогадах Миколи Климишина знаходимо інформацію, що у нарадах провідного активу у Кракові, можливо, і 9-10 лютого, брали участь також Степан Ленкавський, Роман Шухевич та Осип Бойдуник, який весною 1940 р. перейшов на бік ПУН.
У свідченнях одного із учасників нарад Теодора Федечка вказано, що учасників було близько 20 і названо кількох із них: Степан Бандера, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Лев Зацний, Микола Климишин, Іван Климів, Микола Лебедь, Дмитро Мирон, Володимир Тимчій.
Т. Федечко у власноручних зізнаннях так описував ці наради: “По якімсь часі прийшов Степан Бандера і зреферував справу поїздки до полк. Мельника. Сказав так: “Заграничний провід не веде праці як треба. Тому що Заграничний Провід не сповняє свойого завдання, на нас паде відповідальність. Про близькі подробиці не буду говорити, бо вони Вам не потрібні.” Тоді зібрані ухвалили резолюцію, в якій сказано, що зібрані віддають провід в руки Степана Бандери з правом вести роботу. На цім закінчено зібрання. На цім зібранні постановлено, щоб вернути на землі Зах. України і нав’язати контакти з організацією, а де її немає, там її створити”.
Федечко Теодор, син Миколи і Марії (псевд. “Ярема”; 1912, с. Бишки, тепер Козівського р-ну Тернопільської обл. – 10. 02.
Учасники наради 9-10 лютого прийняли постанову, яка поширювалася серед провідних членів ОУН:
“1. Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле сповняють завдання Проводу Української Націоналістичної Революції, не здійснюють її основних напрямів, нехтують націоналістичними методами праці та обов’язуючими революціонерів засадами внутрішнього організаційного взаємовідношення і співпраці.
2. Провідний актив Організації Українських Націоналістів передувсім з рідних земель виступав перед головою Проводу Українських Націоналістів з ініціятивою зміни цього стану, щоб уможливити здійснювання націоналістично-революційних засад і методів, згідних з актуальними вимогами історичного моменту в цілій діяльності Організації.
3. Одначе всі зусилля перевести це звичайним організаційним порядком були безуспішні з причин неперебірливих організаційних ходів тих людей, що, прикриваючись волею теперішнього Голови Проводу Українських Націоналістів, намагалися за всяку ціну вдержати владу, захоплену по смерті сл. п. полк. Євгена Коновальця.
4. Добро Української Націоналістичної Революції вимагає негайного і основного упорядкування тих справ і видвигнення такого проводу, щоб в цей переломовий час відповів свойому завданню.
5. Тому на провідний актив Організації спадає відповідальність і обов’язок перебрати ініціятиву та рішення через те, що теперішній Провід Українських Націоналістів, опанований деякими членами, не вив’язується з перебраних на себе обов’язків і завдань.
6. Свідомі свойого обов’язку і історичної відповідальности за чистоту Національної Ідеї і перемогу Української Національної Революції, ми – Провідники і Члени Крайових Екзекутив Організації Українських Націоналістів на Західних Українських Землях і на українських землях під Німеччиною та провідний актив ОУН – згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, віддаємо керму Організації Українських Націоналістів в руки Степана Бандери і тих, яких він покличе.
7. Цей видвигнений нами Революційний Провід Організації Українських Націоналістів наділяємо правом та накладаємо на нього обов’язок кермувати Українською Національною Революцією.
8. Ждемо рішення полк. Андрія Мельника, що він надальше очолює нашу боротьбу.
Про нашу правду свідчитиме наша боротьба.
Постій, 10 лютого 1940 року”.
Новостворений провід мав очолити А. Мельник. Його заступником мав стати С. Бандера, а у випадку відмови А. Мельника – зайняти місце вождя. До покликаного Бандерою Революційного Проводу ОУН увійшли: Олекса Гасин, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Іван Ґабрусевич, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Степан Ленкавський, Дмитро Мирон, Іван Равлик, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій, Василь Турковський і Роман Шухевич.
На нарадах також порушували питання виключення з ОУН Я. Барановського та осіб, заанґажованих у співпраці з німецькою розвідкою, – Романа Сушка, Ріка Ярого та Ярослава Гайваса. Було також вирішено посилити відповідними людьми КЕ ОУН у Львові, провідником якої затверджено В. Тимчія.
За словами С. Бандери, із 27 учасників нарад незабаром 10 відійшли на найтяжчий фронт – у Край, з них кілька загинули, а декілька потрапили до найстрашніших тюрем НКВД. В іншій статті серед членів КЕ ОУН, що пішли в Край, С. Бандера, крім В. Тимчія, згадував також М. Опришка-“Медведя” та З. Левицьку. Петро Мірч
24 січня 2011
Частина 12
ВАЖКІ ВИПРОБУВАННЯ
СССР розпочав війну проти ОУН і національно-свідомих галичан ще до “золотого вересня”. Вже згадувалося про потужну, щедро оплачувану більшовиками аґентуру на Галичині, яку представляли комуністи. Безжально було знищено тих наївних мрійників-галичан, що повірили більшовицькій пропаґанді і поїхали в Радянську Україну побачити комуністичний рай. У 1938 р. вбито вождя ОУН Євгена Коновальця, а згодом, за неповних два роки, вивезено з Західної України або вбито сотні тисяч українців, котрі ще не встигли “завинити” перед московським режимом. Катували, страчували та вивозили до Сибіру насамперед освічених, національно і політично свідомих галичан. Часто жертвами ставали цілі сім’ї (наприклад, Левицьких – див. статті Адольфа Гладиловича у Додатках).
У зв’язку з приходом большевиків ОУН видала наказ про перехід за кордон або в підпілля усіх членів ОУН, що були зафіксовані в документах польської поліції, щоб не втратити внаслідок енкаведистських арештів значної кількості революційного активу.
І не даремно, бо у директиві наркома внутрішніх справ СССР Л. Берії № 720 від 15 вересня 1939 р. було, зокрема, наказано:
- негайно зайняти всі архіви, насамперед жандармерії і відділень 2-го відділу генштабу (розвідки);
- заарештувати керівників і активістів контрреволюційних організацій, зокрема ОУН;
- зайняти в’язниці, де розгорнути слідство за справами ув’язнених учасників “контрреволюційних” організацій з метою розкриття підпільних організацій, груп і осіб, які ставлять собі за мету проведення диверсій, терору, повстанського руху і саботажу. Усіх причетних негайно заарештовувати;
- розпочати створення аґентурної сітки;
- організувати вилучення у населення вогнепальної зброї, вибухових речовин і радіопередавачів;
- налагодити необхідну аґентурно-оперативну роботу з викриття і репресування контрреволюційних організацій, груп і осіб;
- при організації робочої гвардії і селянських комітетів звернути увагу на запобігання проникненню до них ворожих елементів.
Ще перед початком окупації Західної України у списках НКВД УРСР було понад 2000 осіб, які підлягали арешту. До 1 жовтня було заарештовано (крім військовополонених) 3914 осіб, зокрема 2539 колишніх жандармів, поліцаїв, аґентів поліції і безпеки, 293 поміщиків і представників великої буржуазії, 382 офіцерів польської армії і осадників, 144 керівників УНДО, ОУН та ін. партій та організацій, 74 петлюрівців та 483 інших осіб. Протягом 17-27 вересня у дільницях Городенка, Коломия, Косів, Печеніжин, Снятин, Станиславів і Чортків оперативно-чекістська група №1 завербувала 194 таємних співробітників (сексотів).
На початок березня 1940 р. в тюрмах Західної України було ув’язнено 18632 осіб, з них 10685 поляків. Рішенням Політбюро ЦК КПСС від 5.05.1940 р. 11 тис. справ були передані на розгляд в особливому порядку без суду із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу. За оцінками Олега Романіва та Інни Федущак, за період першої російсько-більшовицької окупації Західної України у 1939-1941 рр. було фізично знищено понад 15 тис. українців, а ще близько 22 тис. (переважно українців) розстріляно і замордовано в тюрмах у червні – липні 1941 р.
Карально-репресивна система СССР розпочала масово вивозити політично та класово ворожих чи ненадійних мешканців Західної України. На середину лютого 1940 р. було депортовано понад 89 тис. осіб, а загалом за 1939-1941 рр. – майже 400 тис.
Після опрацювання польських архівів та проведених оперативних заходів наприкінці 1939 – поч. 1940 рр. НКВД вдалося закинути в мережу ОУН у Кракові кількох аґентів (“Відважний” та ін.). Інформація аґентів про зв’язки між Краковом та підпіллям ОУН у Західній Україні вивела на ряд відповідальних осіб. Зв’язкового між Львовом і Краковом Василя Ґлуха було затримано при переході кордону у грудні 1939 р. Невідомо, як і коли чекісти отримали від нього інформацію про конспіративну квартиру на вул. Лісній 5/6, де мешкав організаційний референт КЕ ОУН Б. Івашків, проте за актом оскарження т. зв. Процесу першої Крайової Екзекутиви саме це стало причиною його арешту. Є підстави також припускати, що НКВД дізналося про Б. Івашківа за інформаціями зрадника Івана Майчука зі с. Дібща Бережанського повіту. Можливо, спостерігаючи за квартирою Б. Івашківа, НКВД відслідкувало В. Гасина та І. Собашека. За ними стежили аж до кордону і при спробі переходу на німецький бік затримали 12 лютого 1940 р. разом з Іваном Винничуком-“Сичем”, колишнім районним провідником ОУН на Снятинщині.
Івашків Богдан, син Миколи (псевд. “Боз”, “Довбуш”, “Топір”; 1916, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл. – 10. 02.
При арешті Б. Івашківа на конспіративній квартирі вилучено ряд документів організації, відомості з яких, а також свідчення ослабленого хворобою Б. Івашківа дозволили співробітникам НКВД 21-25 лютого встановили причетність до ОУН ряду мешканців Львова, зокрема студентів політехнічного інституту Володимира Білинського, Осипа Дуди, Аполлінарія Осадци та ін. Розпочалася оперативна розробка організації у Львівській політехніці.
На початку березня 1940 р. НКВД отримало відомості про конспіративну квартиру на вул. Канівській, 11/1. Там мешкав провідник ОУН у Львові П. Ґаба, а також певний час Іван Винничук-“Сич”, заарештований із В. Гасиним та І. Собашеком 12 лютого 1940 р. при переході кордону. Під час проведення операції НКВД у цій квартирі перебували референт розвідки КЕ ОУН В. Гошко, обласний провідник Львівщини, студент політехніки Степан Олійник-“Орест” та Василь Ільків. Підпільники вчинили збройний опір. У перестрілці В. Гошко та Олійник загинули, а пораненому В. Ільківу вдалося втекти. Декілька днів він переховувався у конспіративній квартирі на вул. Пельникарській 10/14, а потім відбув до окружного провідника Коломийщини Богдана Тичинського-“Джота”.
Гошко Володимир, син Миколи (псевд. “Вовк”; ? – 3.03.1940, м. Львів). Член Пласту – 10 курінь УУСП “Чорноморці”. Студент механічного факультету Львівської політехніки. Повітовий провідник ОУН Брідщини (1939), працівник референтури розвідки КЕ ОУН ЗУЗ. Загинув у Львові в перестрілці з НКВД на вул. Каневських, 11. Його батько Микола, сотник УГА та колишній комендант м. Стрия, засуджений до смертної кари 15-18. 01. 1941 на відомому “Процесі 59-х”, розстріляний 14. 04. 1941 (за іншими відомостями – в кінці червня 1941) у замарстинівській в’язниці м. Львова.
Ґаба Павло, син Михайла (“Граб”, “Крук”, “Невідомий”, “Юрко”, “Андрій Плеховський”; “Ігор Ярецький”; 1913, с. Йосипівка Золочівського р-ну Львівської обл. – 10. 02. 1941). Член ОУН з 1934, політичний в’язень польських тюрем (осінь 1933 – поч. 1934, 05. 1937-01. 1938). Від квітня 1938 – у підпіллі. Провідник у м. Львові (кінець1939 - березень 1940), утримувач конспіративної квартири на вул. Канівській, 11/1. Заарештований 29. 03. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу; страчений.
Ільків Василь, син Івана та Катерини (псевд. “Горинь”; 1921, с. Хватів Буського р-ну Львівської обл. – 14. 03. 1946, біля с. Підгороддя Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Член ОУН з часів польської окупації, у час першої більшовицької окупації 1939-1941 – співробітник члена КЕ ОУН Р. Кравчука-“Степового” та провідника ОУН у м. Львові Павла Ґаби-“Юрка”. Закінчив старшинську школу УПА на Волині (1943), командир підстаршинської школи “Лісові чорти” ВО “Буг” на Бібреччині і Золочівщині (травень 1944 – весна 1945), член Команди Золочівського тактичного відтинка 11 “Пліснисько”. Ад’ютант Крайового Провідника ОУН Романа Кравчука-“Степового” (від літа 1945). Хорунжий (1. 10. 1944), поручник (30. 06. 1945), сотник (22. 01. 1946) УПА. Нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги 1 кл. та Бронзовим Хрестом бойової заслуги – за хоробрість і вміле командування відділами. Брат Степан та сестра Олена загинули у боротьбі ОУН і УПА (1946), брат Іван – у таборах Воркути (1955), сестра Ольга знищена у Золочівській тюрмі (1940).
За аґентурними відомостями про членство в ОУН, які отримали львівські енкаведисти на початку березня, було заарештовано студента 4 курсу Богдана-Мирослава Стефанюка – керівника організації у Політехнічному інституті. Під час допитів 11 березня 1940 р. він виявив (напевно, під тиском оперативних і аґентурних інформацій, які мало НКВД) причетність до ОУН Юрія Левицького-“Кзимса”. Вже 23 березня 1940 р. Юрія, разом із сестрами Галиною (вона керувала крайовим відділом зв’язку) і Марійкою, заарештовано у квартирі на вул. Потоцького, 99/2, де вони мешкали і яка була головним зв’язковим пунктом КЕ ОУН. Відразу після арешту Галина Левицька в тюрмі прийняла отруту.
11 березня на тому ж допиті Б. Стефанюк згадує про організаційний контакт з В. Гошком. Це дає підстави припускати, що його арешт пов’язаний з виявленням конспіративної квартири на вул. Каневського 11/1, де загинув В. Гошко.
Через відсутність достатнього досвіду нелегальної боротьби проти більшовицького режиму підпільники не здогадалися негайно змінити усі конспіративні квартири, відомі затриманому Б. Івашківу. Степан Мудрик-Мечник та Олена Матла-Казанівська припускають, що НКВД вийшло на підпілля у Львові, упізнавши полеглу разом з “Лопатинським” Зеновію Левицьку і встановивши стеження за її родиною та помешканням. Про смерть “Зени” члени КЕ ОУН знали точно, і це знову ж таки мало їх спонукати до відмови від старих зв’язкових квартир. Мали б врахувати підпільники і можливі причини викриття помешкання на Каневського 11/1. Ще одним грубим порушенням правил конспірації було те, що О. Грицак, Ю. Левицький та ряд інших підпільників, яких у час польської окупації арештовувала поліція, не пішли за кордон і навіть мешкали під власними прізвищами.
Треба врахувати, що НКВД не арештовувало відразу тих осіб, про яких мало інформацію, а спостерігало за їхніми зв’язками. Виявлення на допитах контактів з певними особами чи пунктами насправді могло бути лише підтвердженням наявної оперативної інформації. Наприклад, про причетність до ОУН учня Бережанської ґімназії Осипа Дяківа (в майбутньому – члена УГВР і Проводу ОУН, підполковника-політвиховника УПА) у зізнаннях Б. Івашківа згадується 28 березня, натомість заарештовано його лише 20 вересня 1940 р., коли він вже був студентом української філології Львівського університету. Між 11 і 23 березня на вул. Потоцького, 99/2 (за якою точно стежили 18 і 19 березня) побували В. Гринів, О. Грицак, О. Мацілинський та Д. Мирон, які, самі про це не відаючи, могли вивести НКВД на конспіративні квартири на вул. Бема, 20, Пельникарській, 10/14, Львівських дітей, 57б та ін., що дозволило енкаведистам відстежити зв’язки практично усіх членів КЕ ОУН та їх найближчих співробітників.
Б. Івашків під тиском доказів і тортур (сам не міг навіть підписати протокол допиту) підтвердив 26 березня існування конспіративних квартир за адресами: Потоцького, 99/2, Львівських дітей, 57б та Пельникарська, 10/14.
Після кількаденного спостереження за помешканням на вул. Пельникарській, 10/14 НКВД відслідкувало підпільні зв’язки з іншими пунктами у Львові. Потім 28 березня було заарештовано М. Шавалюк, її матір та В. Зеленого, а у квартирі влаштовано засідку. Упродовж кількох днів до рук енкаведистів потрапили П. Ґаба, С. Ніклевич (29 березня), В. Войтюк, В. Зелений, Т. Федечко (30 березня) та Л. Харкевич (31 березня). В. Гринів бачив, як затриманих виводили з квартири на Пельникарській 10/14, тому не пішов туди. Йому вдалося втекти при спробі арешту на вул. Львівських дітей 57б, проте в ніч з 2 на 3 квітня В. Гринів таки потрапив до рук НКВД. Упродовж кількох тижнів у Львові були затримані Я. Горбовий та О. Гринів, референт робітництва міської Екзекутиви Михайло Владичко-“Дубовий”. Остап Мацілинський-“Мацько” (бл. 1914 р. н.) вчинив збройний опір і загинув.
На початку квітня 1940 р. О. Грицак зробив спробу відновити понищену арештами Крайову Екзекутиву, призначивши організаційним референтом Д. Мирона, а керівником розвідки – Р. Лавріва-“Камінського”. Проте 17 квітня сам О. Грицак потрапив до рук НКВД. Крайовим Провідником став Д. Мирон, який призначив організаційним референтом Лева Зацного, а референтом пропаґанди – Костя-Арпада Березовського.
Зацний Лев, син Іллі та Ганни (псевд. “Вік”, “Ар”, “Троян”; 3. 05.
Упродовж 1940 р. було заарештовано ще кілька членів Крайової Екзекутиви, багато провідників середньої ланки і рядових членів ОУН. Проте все це не знищило організацію, яка набула значного досвіду роботи у підбільшовицькій дійсності і продовжувала діяти за напрямками, визначеними В. Тимчієм та його сподвижниками. Питання подальшої роботи ОУН на західноукраїнських землях у 1940-1941 рр. виходить за межі цієї праці.
Масові арешти відбулися у березні-квітні 1940 р. в усіх областях Західної України. У Волинській, Рівненській та Тернопільській областях було заарештовано 658 активних членів ОУН. Зокрема, на Тернопільщині 22 березня – 25 квітня затримано 540 осіб, з них 22-23 березня – 242 учасників “контрреволюційних повстанських організацій”, насамперед членів ОУН, а також польського підпілля. Це було результатом підготовчої роботи оперативно-чекістських груп НКВД ще від вересня 1939 р.: вивчення архівів польських каральних органів, допити їх працівників та аґентури, проведення власних оперативних та аґентурних дій. Подібні хвилі масових арештів учасників українського визвольного підпілля прокотилися також у вересні і грудні 1940 р.: протягом літа – осені НКВД затримало 1108 членів ОУН, а 21-22 грудня – 996. Загалом у 1940 р. за реальний чи позірний звязок з ОУН було заарештовано 35 тис. осіб.
Арешти послабили ОУН, але, як вже говорилося, не припинили її діяльності. У липні 1941 р. Крайовий Провідник Іван Климів-“Леґенда” звітував, що на той час організація нараховувала 20 тис. членів. У 1939-1941 рр. до рук більшовиків потрапило близько 5 тис., з яких зламалися і видавали товаришів не більше 100 осіб, а призналися до вини не більше 500. Із 700 підпільників, яких оточили чекісти, живими здалися тільки 20, решта загинула. Слід зазначити, що із затриманих провідних діячів Організації Українських Націоналістів, на відміну від учасників польського підпілля, ніхто не пішов на службу НКВД – тут відіграли свою роль вишкіл та, насамперед, сила націоналістичного духу, яка гартувалася протягом тривалих років протистояння з окупаційним режимом тих же поляків. Так, Ярослав Горбовий-“Буй”, який зумів переконати слідчих у своїй згоді працювати на НКВД, був скерований до Кракова, де розповів керівництву ОУН – Степанові Бандері, Олексі Гасину та Івану Равлику про своє вербування та арешти членів Крайової Екзекутиви. Доля Я. Горбового склалася трагічно – в час ескалації внутрішньоорганізаційного протистояння у серпні 1940 р. інформація про вербування потрапила до рук мельниківців, які видали його німцям. Я. Горбовий був замордований поляками-наглядачами того ж року в Освєнцімі і став однією із перших жертв цього сумнозвісного концентраційного табору. Більшість затриманих членів і симпатиків ОУН радянські каральні органи по звірячому закатували при панічному відступі більшовиків на початку німецько-радянської війни у червні – липні 1941 р. Зовнішнім виявом арештів були масові судові процеси над ув’язненими, серед яких найвідомішими стали “Процес 11-х” (Процес першої Крайової Екзекутиви, Львів, 29 жовтня 1940 р.), “Процес 59-х” (Процес другої Крайової Екзекутиви, Львів, 15-18 січня 1941 р.), “Процес 39-х” (Львів, 12-13 травня 1941 р.), “Процес 64-х” (Дрогобич, 17-22 лютого 1941, а також 9-15 травня 1941 р.). За твердженням деяких дослідників впродовж першого року російсько-більшовицької окупації (до осені 1940 р.) було репресовано майже 10% населення Західної України. Загалом за 1939-1941 рр. з цих земель депортовано в Сибір, Казахстан, Далекий Схід та Крайню Північ 318 тисяч сімей, всього 1173170 осіб.
Інша причина репресій, часто безпідставних, і масового вивезення галичан була дуже прозаїчною – звільнити і посісти гарні помешкання та посади. Щоб переконатись у цьому, досить лише переглянути телефонний довідник Львова за 1947 рік. Подаємо для прикладу список прізвищ абонентів з його першої сторінки мовою ориґіналу: “Абашкин, Аберман, Абрамова, Абрамович, Абросимов, Абросимова, Абрамов, Абрамян, Авдеева, Авраменко, Агизим, Адамович, Адашик, Адриашенко, Адамко, Азаренко, Азаров, Азарова, Акимов, Акользин, Аксельрод, Аксельруд, Аксенов, Аксютин, Алашевский, Александров, Александрович, Александровский, Алексеев, Аленичев…” Як бачимо, серед абонентів довідника практично немає галицьких прізвищ.
До речі, незважаючи на післявоєнну розруху, більшовики виділили значні кошти на перейменування вулиць, видання російськомовних довідників і русифікацію Галичини. 9-12 квітня 1940 р. під час чергового розподілу помешкань у Львові працівникам обкому КП(б)У було надано 15 квартир, міськкому – 15, обкому комсомолу – 10, робітникам – 75, а працівникам НКВД – аж 450.
Такою була більшовицька “рука братської допомоги”.
ПЕРЕХІД У ВІЧНІСТЬ…
Після наради 9-10 лютого 1940 року і створення Революційного Проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Володимир Тимчій-“Лопатинський” разом із Зеновією Левицькою-“Зенею”, Микитою Опришком-“Медведем” та Теодором Оленьчаком-“Васильківим” поверталися з Кракова до Львова. Вони перейшли німецько-радянський кордон, що пролягав тоді вздовж річки Сян, але червоні прикордонники помітили їхні сліди і влаштували погоню. В архіві СБУ збереглася довідка: “… При переходе границы ТЫМЧИЙ, ОПРЫШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЫМЧИЙ, ОПРЫШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней, оставшейся у них гранатой …”.
Левицька Зеновія, донька о. Юрія і Анастасії (псевдо “Зена”, 1914, с. Далява біля Дрогобича – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Батько був парохом у с. Даляві біля Дрогобича, мати – донька Михайла Зубрицького – вчителькою. Навчалася в українській ґімназії в Дрогобичі. Після її закриття польською владою у 1930 перебралася до Львова, де навчалася у Господарській Школі Сестер Василіянок. Працювала у Львові, а потім в м. Долині. Як член ОУН вела активну роботу серед робітничої молоді і в 1938 була заарештована. Після виходу з тюрми повернулася до Львова, де була призначена референтом жіночого сектора і зв’язку в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку очолював Володимир Тимчій. Брала участь в нарадах ОУН 9-10 лютого 1940 року в Кракові.
Родина отця Левицького склала велику жертву у боротьбі за волю рідної землі. Крім Зені, від рук енкаведистів загинули її сестри Галя, Марійка та брат Юрко. А наймолодшу сестру Іванку німці розстріляли в 1942 році (див. Додатки). .
Оленьчак Теодор (псевд. “Васильків”; 1905, с. Почапи Золочівського р-ну Львівської обл. – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Активіст “Сокола” у рідному селі, згодом організатор “Просвіти” в Устриках Долішніх. Член повітового проводу ОУН Золочівщини, згодом повітовий провідник (до 1939). Політв’язень польських тюрем (1933, 1939) і концтабору у Березі Картузькій (липень – грудень 1934).
Про Теодора Оленьчака відомо найменше. Згадку про нього – “Їх вів Васильків – знав дорогу” знаходимо у пісні “Як Лопатинський з-за кордону…”. За іншими відомостями у жовтні 1939 р. Т. Оленьчак з П. Ґабою, Юрком і Мироном Дзендровськими заховали зброю в горах, на 95-97 кілометрах Золочівської дороги, за
Опришко Микита, син Дмитра і Катерини Опришко (псевд. “Медвідь”; 4. 04. 1911, с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Закінчив 4 класи Стрийської ґімназії, активіст громадського життя. Найближчий друг і соратник В. Тимчія. Член повітового проводу, від 1936 – окружного проводу ОУН Стрийщини. Від листопада 1938 – співробітник організаційної референтури КЕ ОУН, від літа 1939 – організаційний референт та заступник Крайового Провідника В. Тимчія. Один з організаторів і керівників повстанської боротьби у вересні 1939, а відтак національно-визвольного підпілля в СССР. Політв’язень польських тюрем і концтабору у Березі Картузькій (липень – жовтень 1934, червень 1935, серпень 1936). Учасник нарад провідного активу 9-10 лютого у Кракові.
Хоча в деяких спогадах говориться, що загинули два хлопці і одна дівчина, сьогодні можна впевнено стверджувати, що до групи входило чотири особи – В. Тимчій, З. Левицька, М. Опришко й Т. Оленьчак. А от щодо маршруту, яким вони переходили кордон, існує дві версії.
Ось як зі слів учасника національно-визвольної боротьби на Закерзонні, члена Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Антона Бурого-“Месника” описує ці події Микола Магас.
“Морозного похмурого лютневого ранку 1940 року група Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського”вийшла з села Бахлова, яке знаходилось на окупованій німцями території, в напрямі річки Сян, по якій проходив державний кордон між більшовицьким СССР і Німеччиною. Річку Сян перейшли непомітно (в районі села Угерці) і взяли напрям на схід верхом гори Жуків, напроти сіл Вільшаниця, Стефкова, Устиянове. З протилежного боку гори розкинулись села Орелець та Бібрка. Коли розвиднілось, прикордонники-енкаведисти помітили на снігу сліди і організували погоню за групою. Учасники походу ввійшли в село Устиянове і заховалися на горищі однієї хати, яка знаходилась поблизу залізничної станції.
Селяни зранку промели в снігу стежки і енкаведисти загубили слід. Та в цей час господиня хати, мабуть з переляку, зчинила лемент. На її крик прибігли прикордонники і оточили хату.
Було дано ультиматум зійти з горища і здатись. Відповіді не було. За два-три кілометри від хати знаходилась танкова військова частина. Енкаведисти викликали три танки з залогами. Вони оточили хату, намагаючись взяти підпільників живими. В разі невиконання наказу мали намір відкрити вогонь з танків. Перестрілка продовжувалася пів дня. Після обіду всі почули спів гімну “Ще не вмерла Україна”, а наостанок пролунали пістолетні постріли і вибух ґранати…
Страх перед членами ОУН настільки діяв на енкаведистів, що після останніх пострілів вони не наважилися лізти на горище. Почали шукати когось з мешканців села. цей час по дорозі, що з’єднує два сусідніх містечка – Устрики Долішні і Ліско, на санях проїжджав мешканець с. Стефкова Степан Шиманський. Пригрозивши йому найстрашнішими карами (якими так славилось НКВД), енкаведисти змусили С. Шиманського вилізти на горище і познімати тіла загиблих.Як розказував Степан Шиманський, на горищі він побачив порозривані на дрібні клаптики багато карт і гроші різних країн. Поруч він побачив трупи двох чоловіків і однієї жінки. Тіла героїв зняли з горища і розмістили на санях. Степан особисто відвіз їх до містечка Ліско, що знаходилось у 16 кілометрах, і залишив під будинком НКВС. Де чекісти захоронили тіла полеглих, ніхто не знає. У першу річницю смерті героїв, як розповідає п. А. Бурий, в лютому 1942 року було висипано недалеко хати за залізницею на горбочку пам’ятну символічну могилу. Відправлено панахиду. Люди зібрались з навколишніх сіл, було до двохсот чоловік, багато молоді. Був там і А. Бурий. Пам’ятні панахиди проводились і в 1943-44 роках до приходу більшовиків. З приходом “визволителів” було встановлено кордон між СССР і Польщею. Пасмо кордону тоді проходило якраз біля могили. Червоні прикордонники зрубали хреста, а на могилі поставили обсервативну вежу для охорони кордону.Нехай ця розповідь про нашого земляка, Крайового Провідника ОУН і його побратимів стане скромним пам’ятником на їхніх розвіяних роками і недолею могилах на чужині, калиновим кетягом на терновому вінку нашої Вітчизни – стражденної, але вже вільної України”.
Дещо іншу версію подає колишній воїн УПА на Закерзонні Петро Копчак-Тима.
“В кінці березня 1941 року до мого села [с. Завіз, тепер територія Польщі. – авт.] на фірі із Сянока прибуло по зв’язку троє людей: два чоловіки і дівчина. Один із них високого росту, блондин, другий середнього росту, брюнет, років понад 30; дівчині, дуже гарній на вроду, було не більше 20 років. Зупинилися вони у хаті мого стрика Копчака Федора, тому що його син Михайло був зв’язковим. Їхнім завданням було перейти совєцько-німецький кордон і направитися в Галичину.
24 січня 2011
Частина 13
Село наше було останнім на їхньому шляху на окупованій німецькій території. Отже, на другий день ми мали забезпечити їм перехід кордону, який проходив по річці Сян. В день, коли вони прибули до нас, була гарна сонячна погода, але під вечір похолодало і почав падати сніг, за ніч його нападало вище колін. Дехто з наших людей радив їм не пускатися в дорогу в таку погоду. Адже на снігу залишаються сліди і ворог швидко зможе їх виявити. Однак наші гості настояли на своєму. До підготовки гостям кордону було задіяно 10 сільських хлопців. Вони повинні були слідкувати за німецькими вартовими, які охороняли кордон. До нього вони проходили через наше село, тому що їхня прикордонна застава стояла у сусідньому селі Вовковия, що на
У родині Тимчіїв вважають, що НКВД володіло інформацією про можливий перехід кордону групою “Лопатинського” і влаштувало засідку. Цілком можливо, адже наприкінці 1939 року воно вже мало в мережі ОУН у Кракові кілької агентів (“Відважний” та ін.). Цим можна пояснити і наявність двох маршрутів у спогадах Антона Бурого-“Месника” та Петра Тими-Копчака. Ймовірно, В.Тимчій пішов не шляхом, визначеним у Кракові (с. Бахлова – с. Угерці – гора Жуків – с. Устиянів ), а вирішив змінити маршрут (с. Завіз – гора Явір – с. Лобізва – с. Устиянів).
В. Тимчій не був одружений, проте в деяких виданнях знаходимо відомості про його наречену. Так, Микола Климишин у книзі “В поході до волі” згадує, що С. Бандера чекав на нього у товаристві В. Тимчія-“Лопатинського” і його подруги Зенки Левицької. Проте в цьому випадку слово “подруга” могло означати й соратницю в політичній діяльності. Натомість у журналі “Мандрівець” подано інформацію, що В. Тимчій загинув при перетині кордону зі своєю нареченою Ольгою Базильків. Двоюрідна сестра В. Тимчія Катерина Денькевич також була переконана, що разом з Володимиром загинула Ольга Базильків, з якою він був близько знайомий та неодноразово зустрічався в Стрию у домі Кравцівих. Ба більше, Володимир з Ольгою сиділи за одним столом на Святій вечері у Кракові 1940 року, на яку серед інших активістів ОУН їх запросив Степан Бандера. Ганна Тимчій, дружина старшого брата Петра, знала молодшого брата Ольги Базильків, який працював викладачем у Стрийській музичній школі. Він говорив про дружбу Олі та Володимира і згадував, що батьки Ольги хотіли мати Володимира своїм зятем.
Базильків Ольга (псевд. “Шуминка”; 1. 02.1
Хоча від того трагічного дня минуло понад шістдесят років, авторам цієї книги вдалося відшукати очевидців загибелі Володимира Тимчія та його друзів і з’ясувати деякі деталі цієї події.
Перша поїздка до Польщі не дала ніяких результатів, бо місцеві мешканці-поляки, мабуть, здогадувалися, що йдеться про бій між бандерівцями та чекістами і не бажали говорити на цю тему. Можливо, вони й справді нічого не знають, адже більшість з них поселилася в Устиянові після війни, тоді як корінних мешканців Устиянова – українців було переселено на радянську територію і розкидано по безмежних просторах імперії.
Врешті-решт вдалося з’ясувати, що в селі Скелівка Старосамбірського району на Львівщині проживає Катерина Новацька (1927 р. н.), сім’ю якої після війни насильно переселили сюди з Устиянова.
Подаємо її спогади, які записав Василь Шпіцер.
В. Ш.: Навесні 1940 року в селі Устиянові відбувся бій між групою українських націоналістів і радянськими прикордонниками. Чи пам’ятаєте Ви щось про цю подію?
К. Н.: Я пам’ятаю, як їх там побили, хоча сама того не бачила.
В. Ш.: В якому місяці це було?
К. Н.: То був березень, бо було зимно і сніг був.
В. Ш.: А може, лютий?
К. Н.: Ні … Не можу Вам точно повісти, в якім місяці це було. Але знаю, що була зима, ще був сніг.
В. Ш.: Де саме це сталося?
К. Н.: Усі загинули на стриху в будинку Стефана і Анастазії Марусяків. Вони вилізли на стрих стайні і там ся побили.
В. Ш.: На стриху стайні чи хати?
К. Н.: То була спільна будова. Через сіни можна було зайти в будинок, де жили люди, а по іншу сторону сіней була стодола і стайня зі стрихом.
Знаєте, тут недалеко, в селі Старяві, мешкали ті Марусяки після переселення з Устиянова. Якщо їхня дочка ще живе – тота Марусякова Марійка, то вона добре пам’ятає. Вона від мене молодша десь на три роки. Пригадую собі, що їх там було щось четверо чи п’ятеро дівчат. Брата вони не мали. Може, вона ліпше пам’ятає. А побитих в той день забрали.
В. Ш.: То їх повбивали чекісти?
К. Н.: Ні. Вони побилися самі, щоб не впасти до рук чекістів.
В. Ш.: Відомо, що на увічнення їхньої пам’яті насипали могилу.
К. Н.: Ну, а коли прийшли німці, то люди відразу за залізничною колією навпроти їхньої хати насипали могилу. Її обклали камінням, наверху дали хрест, а на хрест дали синьо-жовтий прапор. Священик отець Йосип заповів, що підемо молитися на тих дітей, які загинули. В неділю гарного сонячного дня ми пішли процесією з хоругвами на могилу і там відправили панахиду, а потім співали патріотичних пісень.
В.Ш.: Хто насипав могилу?
К. Н.: Хто насипав, я Вам не повім, бо не знаю.
В. Ш.: А чому могилу насипали за колією?
К. Н.: Коло хати близько не поставили, бо село розташоване в низині. Поза хату Марусяків йшла річка, а з другого боку – центральна дорога , по якій їздять машини на Сянок. Відразу за нею йде залізна дорога, а під нею – міст. Ми попід той міст йшли до могили.
В. Ш.: З тої могили хоч горбочок залишився?
К. Н.: Я була там п’ять років тому. Хата стояла, а на могилу я, на жаль, не звернула увагу.
В. Ш.: Чи в тому будинку хтось мешкає?
К. Н.: Живуть, живуть люди.
В. Ш.: Чужі?
К. Н.: Чужі. Там українців залишилося дві чи три сім’ї. Решту всіх виселили, а в їхніх хатах тепер живуть поляки.
В. Ш.: Чи Ви бачили тіла загиблих?
К. Н.: Ні, ні. Навіть близькі сусіди не бачили. Та то налетіло море пограничників і вхопили їх, як дідько грішну душу. Так вхопили їх тіла.
В. Ш.: Скільки осіб загинуло?
К. Н.: Три хлопці і дівчина. Я так з оповідань знаю, сама не виділа. Марійка Марусяк може й пам’ятає, бо то було в її домі і вона могла видіти.
В. Ш.: А багато там було прикордонників?
К. Н.: Якщо Ви маєте охоту поїхати в Старяву до Марійки, то я поїду з Вами і сама її попитаю. Бо Марійка була найстаршою дитиною в сім’ї Марусяків і вона більше пам’ятає. Вона виділа, на що вони клали тіла: на фіру чи на машину, скільки їх було – вона має то пам’ятати.
В. Ш. Їдемо!
На превеликий жаль, Марія Марусяк нічого не розповіла. З’ясувалося, що їй на той час йшов сьомий рік, і про обставини трагічної події 1940 р., яка сталася в її хаті, вона нічого не пам’ятає. Вдалося довідалися лише, що вже три роки як хату Марусяків в Устиянові розібрали. Від пані Катерини Новацької стало також відомо, що в Устиянові тепер мешкають лише дві або три українські сім’ї, котрі через 8 років після виселення в Одеську область повернулися в рідне село і, можливо, змогли б щось розповісти про ті події.
Повторна поїздка до Устиянова виявилася результативною. Підтвердилася інформація Катерини Новацької, що після тимчасового перебування на Одещині до Устиянова повернулася Ганна Кавчак (1929 р. н.), а також родина її брата. Пані Ганна добре пам’ятає ту трагічну подію. Оповідає, що кілька молодих людей втікали від прикордонників через Телешницю і Лобозів (отже, версія маршруту А. Бурого-“Месника” стає сумнівною) попри хату Кавчаків і повернули наліво по розчищеній від снігу дорозі. За ними гналися прикордонники на конях і загнали в такий закуток, що не було куди дітися: зліва і попереду – потічок і гори, вкриті глибоким снігом. Праворуч – дорога і колія, які прострілювалися. Тому підпільники сховалися на стриху у хаті Марусяків. Хату оточили прикордонники, а через деякий час, як стверджує Ганна Кавчак, навіть підігнали два чи три танки.
Війська було дуже багато. Підпільники опинились у безвихідній ситуації і покінчили з собою. Опісля люди звернули увагу, що залишилося багато документів, карт, грошей, подертих на дрібненькі шматочки – щоб не дісталися ворогам.
Після відходу більшовиків усі господарі-українці, котрі мали коней, навезли на гору за колією глини і місцеві мешканці насипали могилу висотою до чотирьох метрів. Внизу могилу обклали камінням, на вершині встановили хрест і вивісили синьо-жовтий прапор. Зараз на місці могили стоїть електрична опора, яку змонтували в 1960-х роках.
Дорогу до Ганни Кавчак показала старенька полька. У відповідь на запитання про могилу вона посміхнулася і сказала: “Ну, знаєте, в історії було всіляке. Є така леґенда…, про могилу казали, що там похована Польща”. Мабуть, йшлося про те, що могила, насипана на честь Крайового Провідника, символізувала визвольну протипольську боротьбу Організації Українських Націоналістів.
Ганна Кавчак сказала, що хату Марусяків розібрали приблизно три роки тому, залишився лише сад. Будівля була типовою для цих країв: посередині сіни, ліворуч – господарські приміщення і драбина на стрих, а праворуч – житлові помешкання.
На жаль, ні точна дата смерті сміливців, ані місце їхнього поховання невідомі. Львівське управління СБУ стверджує, що такі дані відсутні. А. Бурий-“Месник” вважає, що це було в лютому 1940 року, а П. Тима-Копчак – що в березні. Навіть начальник слідчої частини УНКВД Львівської області, старший лейтенант державної безпеки Козлов у довідці зі слідчої справи 29/26 пише, що підпільники загинули в лютому, а в довідці від 18.06.1940 р. – що у березні.
Є ще одна версія, яку подав Василь Кузьма у нарисі про село Почапи на Золочівщині, згадуючи про його уродженця Теодора Оленьчака: “Хоч як пильно більшовицькі застави берегли кордон з німцями, люди в початкових місяцях [встановлення кордону між Німеччиною та СССР– авт.] різними шляхами проривалися на захід. У районі Сянока втікачі з “раю” звичайно заходили до Допомогового комітету. Якось раз навесні 1940 року хлопці-втікачі стрінулися з урядовцем Комітету й оповіли йому про трагічний випадок, що скоївся в їхньому селі 13 лютого. Троє людей, що перейшли були, мабуть, кордон з німецького боку, залишили за собою слід на свіжому снігу, що випав уночі. За слідом прийшла погоня. Коли червоні охоронці кордону живим обручем почали оточувати хату, в якій схоронились невідомі люди, їм, цим людям, не було виходу. Вони вийшли на горище і ґранатою покінчили з собою. Хто були ці люди й куди вивезли большевики їхні тлінні останки, хлопці не знали. Ніхто тоді не сумнівався в правдивості вістки, але й ніхто не надавав їй якогось особливого значення. Спроба переходу кордону була завжди ризиком. Майже кожного дня люди говорили про різні інциденти, інколи дуже перебільшені. Але десь там на заході обмежений круг людей зразу ж розшифрував трагічний аспект тієї припадкової вістки. Тимчій-“Лопатинський”, З. Левицька і Теодор Оленьчак були тією трійцею”.
Опис події співпадає з тією інформацією, що міститься в інших джерелах. Відрізняється лише дата – 13 лютого. Можливо, вона й достовірна, хоча суттєво різниться від інших версій. Зрештою, після нарад 9-10 лютого у Кракові В.Тимчієві треба було підготувати матеріали і рішення про перехід підпілля на революційні методи боротьби, одержати від Революційного Проводу інструкції, накази і план дій, забезпечити групу грошима та зброєю, а все це потребувало часу. Найімовірніше, що В. Тимчій і його друзі загинули наприкінці лютого – на початку березня 1940 р.
Щодо місця поховання підпільників, то заслуговує на увагу інформація Олени Матли-Казанівської: “Коли НКВД зідентифікувало тіло Зені Левицької, – негайно арештувало у Львові її дві сестри – Галю і Марійку. Галя, щоб не заломитися на тяжких допитах, зажила отруту […]. Марійку Левицьку страшенно били і показували їй трупи обидвох сестер, щоб вона їх пізнавала”.
Якщо це справді так, то не виключено, що до Львова привезли також тіла В. Тимчія, М. Опришка та Т. Оленьчака і свій останній притулок наші герої знайшли в землі котроїсь із львівських тюрем.
Український народ гідно вшанував пам’ять славного Провідника. Відразу після загибелі В. Тимчія-“Лопатинського” та його товаришів невідомий автор склав пісню-баладу про цю подію. За твердженням колишніх провідних членів ОУН Петра Дужого та Василя Кука, яке не відкидає відомий дослідник національно-визвольної боротьби, зокрема повстанських пісень Григорій Дем’ян, автором пісні був Крайовий Провідник ОУН Іван Климів-“Леґенда”. У пісні підкреслено, що В.Тимчій повертався в Україну з наміром підняти повстання проти нових завойовників й описано героїчну смерть першої жертви новоствореного Революційного Проводу ОУН. Упродовж двадцяти років ця пісня гріла серця не тільки учасників боротьби ОУН і УПА. Її співали прості люди в усій Галичині. Зрештою, вона не припинила побутування в часи існування СССР, її співали і поширювали в діаспорі, співають і тепер.
Текст цієї пісні подаємо за збірником “Веде нас у бій борців упавших слава”. За твердженням Г. Дем’яна, цей текст, незважаючи на застереження “скорочено”, є набагато повнішим, ніж у практичному побутуванні та попередніх публікаціях. Ноти пісні “Як Лопатинський з-за кордону…” розшифровано у збірнику “Пісні УПА”, зредаґованому Зеновієм Лавришином і надрукованому у серії “Літопис Української Повстанської Армії”.
ПРО ЛОПАТИНСЬКОГО
(скорочено)
Як Лопатинський з-за кордону
У рідний край у Львів вертав
І ніс він думи про повстання,
Тоді чекістам в руки впав.
Їх обступили на узліссі,
Кричали: “Здайсь, бандите, здайсь!”
А він стиснув в руці “Мавзера”,
“Медвідь” ґранату готував.
Їх вів “Васильків” – знав дорогу
І перший в бою він упав.
Шуміли сосни у діброві,
І скоростріл тарахкотав.
Упала “Зена” край дороги
Із криком “Слава! Не здавайсь!”
Упав “Медвідь”, а Лопатинський
На Львів, на Львів все пробиравсь.
“Скоріше, друже, поспішайся,
Тічнею за тобою йдуть!”
А він, знеможений, пристався,
Щоб хоч ті рани завинуть.
Щоб завинути тії рани,
Щоб кров не значила слідів…
І знов обскочили вовками,
Знов скоростріл затрохкотів.
Ти їм у відповідь – ґранату,
А сам заліг і битву вів.
Вони побиті – ти подався
У дальшу путь на Львів, на Львів.
І знов три дні, і знов три ночі…
А кров значила все сліди.
І мерзли руки, сліпли очі,
І сил не було далі йти.
А як упав ти біля горба
І сонце сходило з імли,
Тобі ввижались вежі Львова
І ніби Київ бачив ти.
І бачив тисячні колони
Братів, що на Сибір ішли,
І чув їх плач, і їх прокльони,
І регіт дикої Москви.
І бачив, як знялася буря,
Як загорявся наш вулкан,
Як нарід наш ставав до бою,
Як вів у бій полки Степан!
Сходились хлопці в темнім гаї
І вчились з крісом, як стрілять.
Ти був там разом, друже, з нами,
Це твій їх там зібрав наказ!
І ніччю темною сходились
Багаті, бідні, батраки,
З пістолем, з крісом – всі з’єднались
В повстанські ріднії полки.
Міста горіли, гнів народу
Катів московських розбивав.
Грізною бурею – повстанням
Народ України вставав.
Сходило сонце за горами,
Сліпило блиском. Сніг розстав.
Трі дні, три ночі від кордону
Там Лопатинський з ран вмирав.
Злітались круки, гайвороння,
Співали пісеньку – кантат,
Клювали очі, біле тіло
Нікому було поховать.
Збирались вовчі сірі зграї
І тіло біле рознесли.
Даремно на тебе чекають
Твої вірні брати-орли.
А як прийшла у Львів та вістка,
У бою смертнім що ти впав,
Плачем ридала Україна
І Львів, і Київ заридав.
Повстали разом вірні друзі
І пімсту-кару присягли.
І розійшлись по всій Вкраїні,
За рідну правду в бій пішли.
У лютому 1942 р. в селі Устиянові Долішньому було насипано могилу та щорічно відправляли церковні служби і вшановували пам’ять полеглих.
На Зелені Свята в 1943 році у Грабівці була урочисто, в присутності тисяч людей, освячена могила, насипана на увічнення пам’яті Володимира Тимчія-“Лопатинського”. Її відновили в 1988 році і вона стала символічною могилою жертв визвольних змагань, біля якої вдячні краяни щороку, 28 жовтня (день народження Володимира Тимчія), збираються на поминальну Службу Божу. 24 січня 2011
|
| Закрити |
